— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки. Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.
Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо. — Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.
Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе. — У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.
