Нещодавно мені зробили операцію на спину. Сидіти я зараз не можу, тому цілий місяць їжджу у справах лише автобусом. Зараз інший вид транспорту мені не підходить, якщо тільки самокат. Зайшла до автобуса. Мені треба було їхати п’ять зупинок. Я стояла біля дверей, трималася за поручень. Тут зайшла мама з коляскою. В автобусі зазвичай є місце для колясок, спеціально призначене для дітей. Мати чомусь з коляскою вирішила стати поруч зі мною. Одну зупинку вона їхала і не тримала коляску. І ця коляска їздила моїми ногами, поки я не сказала цій матері: – Може поставити на гальма або триматимете її?
Вона стояла в телефоні і таким поглядом подивилася на мене, ніби це я пройшлася по ній. І тут вона демонстративно взяла за ручку коляску, і їхала, уткнувшись у телефон. Раптом вона зрозуміла, що пропустила свою зупинку. Стала kричати на весь автобус: -Стійте! Стійте! Це моя зупинка! Водій зупинився. Вона намагалася викотити коляску, але одне з передніх коліс застрягло під порогом автобуса. І вона як розгорнеться до мене і наха бно так: -Та що ви стоїте і дивитеся? Чи не бачите, що вийти не можу? Допоможіть! -Бачу, але допомогти нічим не можу. Спина хво ра. Вона в цей момент мало не висмикнула разом з автобусом свою коляску.
Наче забула, що там дитина. Фиркнула і пішла. В автобусі одразу зчинився гул. Всі люди, що бачили, пошепки вирішили обговорити мій вчинок. Так тихо казали, що я чула. -Ой, важко було дівчині з дитиною допомогти! -Наступного разу і їй не допоможуть. Але дякувати Богу, я виходила на наступній зупинці. Я просто не розумію всіх цих жінок. Якби ви були такі сумлінні, тоді встали б і допомогли. Кожен відповідає сам за себе. Я спокійно вийшла із цього автобуса; але осад залишився, звичайно, я тоді не писала б тут. Чому люди думають, що всі повинні один одному допомагати? Я розумію, що доброту ніхто не скасовував, але ж і взаємність також.