Одного літнього дня ми з мамою приїхали до бабусі на дачу. Це було місце мого дитинства, де кожна клумба та старий скрипучий паркан викликали теплі спогади. Але цей візит став для мене випробуванням. Поки мама і бабуся балакали на кухні, я помітила, як бабуся, прибираючи по обіді, витерла стіл звичайною ганчіркою. Потім, на мій жах, тією ж ганчіркою вона почала “полірувати” ножі та виделки. Моє захоплення ідеальною чистотою бабусиної дачі миттю зникло. З того часу я почала уникати їжі в гостях.
“Мамо, ти бачила, що робить бабуся?” – Прошепотіла я на вухо мамі, коли бабуся відійшла. Мама тільки зітхнула: “Так, люба, я помітила. Але це її будинок, і вона робить все по-своєму”. Це мене не втішало. “Але це ж не гігієнічно!” – обурювалася я. Кожен візит до бабусі перетворювався для мене на випробування. Я почала приносити з собою власні прилади та акуратно використовувати їх, намагаючись нікого не образити. “Дорога, чому ти їси своєю вилкою?” – спитала одного разу бабуся, здивовано дивлячись на мене.
Я відчула себе у скрутному становищі, але вирішила, що час говорити відверто: “Бабусю, мені не подобається, як ти миєш посуд. Мені здається, так неправильно”. Бабуся подивилася на мене здивовано, потім усміхнулася. “Люба, я так робила все життя. Але, якщо тобі це не подобається, я постараюся змінити свої звички”. З того часу бабуся почала приділяти більше уваги гігієні на кухні. А я зрозуміла, що важливо висловлювати свої побоювання та давати людям шанс змінитись. Цей досвід навчив мене, що іноді варто ризикнути, аби покращити ситуацію.