Мені 73 роки, і я досі працюю. Роблю це не лише тому, що на одну пенсію сьогодні не прожити, а й тому, що люблю свою роботу й знаю, що я в ній найкраща. Уявіть, уже 50 років я працюю бухгалтером на великому текстильному підприємстві.
Останні кілька років я все частіше чую, як за спиною шепочуть:
– Може, вже час дати дорогу молодим?
– Її хіба що разом із робочим столом винесуть…
Ці слова дуже неприємні, адже я сумлінно виконую свою роботу, і мене ніхто не може замінити. Чому люди дивляться тільки на мій вік і зовнішність, ігноруючи мої знання та досвід? Це ображає, що судять лише за зовнішніми ознаками.
Я не уявляю свого життя без роботи. Не хочу сидіти вдома, плести светри чи доглядати за квітами на дачі. Я впевнена, що без роботи довго не проживу.
Мої діти давно живуть окремо й постійно повторюють, що мені пора на пенсію:
– Мама, ти могла б сидіти з онуками!
– А ви запитували, чи я цього хочу? Онуки виростуть, і, можливо, навіть не захочуть мене бачити. А що я тоді робитиму?
Днями в офіс привели молоду дівчину, їй усього 22 роки. Сказали, що я маю навчити її всього, чим займаюся. Я розумію, що цю Аліну готують на моє місце. Вона зелена, без досвіду й навіть із комп’ютером не зможе виконувати ту об’ємну роботу, яку я щодня роблю.
Я розгублена. Чи варто мені боротися за своє право працювати далі, чи погодитися навчити дівчину й відійти вбік? Але чи справедливо це, коли тебе намагаються усунути лише через вік? Порадьте, як мені вчинити.