NEWS 2SWEET

Той день, коли я зустріла дивну жінку на вулиці, повністю змінив нашу сім’ю назавжди. Коли я поверталася з магазину, до мене підійшла циганка та заговорила про дітей. Ми з чоловіком довгі роки намагалися завести дитину, тому її слова змусили мене завмерти. “Якщо ви хочете мати стільки дітей, скільки хочете, то треба їх усиновити,” – сказала вона, простягаючи мені записку з адресою дитячого будинку та ім’ям хлопчика – Олега. Я була вражена. Вдома я розповіла все чоловікові.

Він уважно вислухав і сказав, що, можливо, це якийсь знак. «Давай спробуємо,» – сказав він. — «Можливо, це наш шанс.» За кілька місяців ми оформили усиновлення. Маленький Олег став частиною нашої родини, і, на мій подив, невдовзі після цього я виявила, що вагітна. Життя наповнилося новим змістом. Однак я все ще не могла позбутися думки про ту жінку. Я почала її шукати, щоб зрозуміти, як вона могла знати стільки деталей про наше життя. Після довгих пошуків знайшла її. Виявилося, що вона — біологічна мати Олега, яка змушена відмовитися від сина через труднощі в житті.

«Я знала, що ви намагаєтесь завести дитину. Я бачила вас у дитячому будинку, ви здалися мені такими дбайливими. Я просто хотіла, щоб мій син виріс у добрій сім’ї», — зізналася вона зі сльозами на очах. Ми були вражені. Разом з чоловіком ми вирішили зробити все можливе, щоб допомогти їй возз’єднатися з Олегом. Ми стали для хлопчика хрещеними батьками, а його мати змогла знову дбати про нього завдяки нашій підтримці. Тепер, бачачи, як наші діти граються разом, я усвідомлюю, як незвичайні обставини привели нас до створення чогось дійсно особливого — справжньої сім’ї, де кохання не знає меж.

Миколай був людиною з важким характером. Він завжди знаходив щось, до чого можна було б причепитися, особливо коли справа стосувалася їжі, приготовленої його дружиною. Вечеря була вже готова, і на столі стояли апетитні макарони з м’ясом. Але як тільки Микола глянув у тарілку, його брови насупилися, і він почав обурено сваритися.

“Знову ці макарони! Мені здавалося, я просив приготувати м’ясо, а не цю несмачну кашу!” Дружина Миколи, Ольга, засмучено похитала головою, але не стала сперечатися. Вона знала, що його невдоволення неминуче, як і щоразу, коли вона готувала вечерю. Вона намагалася догодити чоловікові, але, здається, це не виходило.

Микола, не стримуючись, узяв тарілку з макаронами і з силою жбурнув її об стіну. Уламки розлетілися на всі боки, а шматочки макаронів обсипалися по підлозі. Ольга остовпіла від такої витівки чоловіка. Вона завжди намагалася зберігати спокій, але зараз її терпець урвався. “Та годі вже! Я не можу постійно вислуховувати твої наїзди і жити з людиною,

яка не вміє цінувати нічого! Мені шкода, що я не можу догодити тобі своєю їжею, але ти поводишся як дитина, яка не може отримати іграшку, яку хоче!” – гаркнула вона. Микола був приголомшений такою відповіддю. Він не сподівався, що Ольга зірветься і відповість йому в такому тоні. Він мовчки дивився на неї, ніби намагаючись зрозуміти, що сталося. Ольга зітхнула і сказала спокійніше: “Я втомилася від цієї поведінки.

Якщо ти не можеш навчитися цінувати те, що я роблю для тебе, тоді, можливо, варто задуматися про те, що саме тобі не подобається в нашому житті.” Після цих слів вона розвернулася і пішла з кімнати, залишивши Миколу одного зі своїми думками. Він відчував змішання емоцій: образу, сором і, можливо, трохи провини. Можливо, настав час замислитись про свою поведінку і почати цінувати ту жінку, яка була поруч, підтримувала та дбала про нього.

З того часу Микола почав поступово змінюватись. Він став більше піклуватися про свою сім’ю та висловлювати вдячність за їхні зусилля. Він навчився цінувати прості радості та зрозумів, що щастя криється у дрібницях, які створюють теплу атмосферу у сім’ї. Він більше не жбурляв тарілки об стіни, а висловлював свої почуття словами та добрими справами. Незабаром їхній будинок був сповнений любов’ю та гармонією, і вони почали знаходити радість у тому, що разом, а не в суперечках та конфліктах.

Advertisements

Тепле вечірнє світло заливало кімнату, коли я сиділа за столом, перебираючи рахунки і намагаючись зрозуміти, як укластися у свій скромний бюджет. Життя пенсіонерки не може бути легким, особливо, коли доводиться жити на орендовній квартирі, яку ледве-ледве вдається тягнути. Вчора ввечері пролунав стукіт у мої двері. Я відкрила і побачила господаря будинку, його обличчя виражало невдоволення. “Маріє Іванівно, ви вже два місяці затримуєте плату.

Якщо так піде й далі, я змушений буду вас виселити”, – суворо сказав він, стоячи у дверях. “Я розумію, але в мене зараз важкі часи. Можливо, ми знайдемо якийсь компроміс?” – Обережно запропонувала я. “Крім того,” – продовжив він, не звертаючи уваги на мої слова, – “я збираюся збільшити орендну плату.

Витрати зростають, і мені потрібно це компенсувати.” Світ навколо мене захитався. Збільшення плати? Це було занадто. З тривогою в серці я зателефонувала до сина, але він не зміг мені допомогти. “Мамо, я сам ледве зводжу кінці з кінцями зі своєю орендою”, – сказав він зі втомою в голосі.

“Я розумію, синку,” – відповіла я, намагаючись приховати своє розчарування. Тепер, залишившись сама зі своїми думками, я намагалася знайти вихід. Наступного дня я звернулася до місцевого центру соціальної допомоги. Там мені порадили піти до юриста, який спеціалізується на правах орендарів, та подивитися, які є державні програми допомоги для людей похилого віку.

“Ми допоможемо вам подати документи на отримання державної підтримки та перевіримо законність вимог вашого орендодавця”, – сказала мені соціальний працівник. З цього центру я вийшла з новою надією. Світ не такий безжальний, коли є куди звернутися по допомогу. Залишається лише дочекатися результатів усіх цих зусиль і вірити, що все налагодиться.

Коли я закінчила навчання в місті, мені було важко покидати його не тільки через любов до свого нового будинку, а й через почуття до Івана – мого близького друга, в якого я закохалася по вуха. Ми проводили разом кожну вільну хвилину, досліджуючи вулиці та парки, ділячись мріями про майбутнє. Перед від’їздом я пообіцяла Івану, що скоро розповім своїм батькам про нас, впевнена, що вони підтримають моє рішення. Приїхавши до села, я була сповнена рішучості поділитися новинами про моє життя в місті та про Івана.

Однак мої плани зруйнувалися, коли батьки зустріли мене з сюрпризом — весільною сукнею. “Це буде твоє вбрання на весілля наступного місяця,” – радісно оголосила мама. “Ми вирішили, що ти вийдеш заміж за Ігоря, нашого сусіда.” Я остовпіла. “Але я закохана в Івана, він у місті… Я не можу вийти заміж за Ігоря!” – кричала я, відчуваючи, як очі наповнюються сльозами.

Батько грюкнув рукою по столу, його голос був суворий і рішучий: “Ти не будеш ганьбити нашу родину! Ігор – хороший хлопець, він піклується про свою сім’ю і підходить тобі більше за інших.” Мої спроби заперечити були марними. Батько забрав мій телефон, щоб я не могла зв’язатися з Іваном.

Я відчувала себе страшенно самотньою, усвідомлюючи, що моя думка не має значення. Настав день весілля. Будинок вже наповнювався гостями, суєтою та очікуванням урочистостей. Серце стискалося при думці про те, що незабаром я повинна вийти заміж за людину, яку ледве знаю і вже точно не люблю. Стоячи перед дзеркалом у весільній сукні, я почувала себе бранкою.

І тут у двері постукали. Я обернулася і побачила його — Івана. Він стояв з рішучим виглядом і сказав: “Я не можу без тебе. Я дізнався, що відбувається, і приїхав забрати тебе. Ти готова втекти зі мною?” Це було все, що треба було почути. Скинувши сукню, я схопила його руку, і ми вибігли з дому у бік нашого щасливого майбутнього.

Протягом кількох місяців моя 7-річна дочка Настя наполегливо просила завести кішку, і я спочатку погодилася, навіть поцікавилася вартістю у сусідки, яка їх розводить. Однак чоловік одразу ж відкинув цю ідею, категорично заявивши, що кішки в нашому домі не буде, що викликало тихі сльози дочки та моє таємне полегшення, адже я чудово знала, що турбота про вихованця неминуче ляже на мої плечі. Незважаючи на обіцянки дочки, я сумнівалася в її готовності до відповідальності, враховуючи, як часто вона нехтувала простими домашніми обов’язками.

Проте, як відомо, дитяча цілеспрямованість не знає меж – і одного разу Настя сама притягла додому знайдене нею бездомне кошеня. Я не могла засмутити її відмовою від кошеня, але водночас мене непокоїла реакція чоловіка. Кошеня залишалося непомітним кілька годин, поки не вирвалося на світ якраз до приходу чоловіка, який, на мій подив, лише скорчив гримасу.

Справжнє здивування прийшло пізніше, коли я почула, як він ніжно розмовляє з кимось у своєму кабінеті – який він ревно стереже в робочий час. Заглянувши через лужок у двері, я зрозуміла, що він так розмовляє з кошеням, яке тепер стало його улюбленим супутником. Тепер він не сідає за роботу доти, доки кошеня не влаштується на його колінах. Такий несподіваний зв’язок між ними спростував усі його заяви про нелюбов до кішок, показавши м’якший бік його характеру, прихований під його суворою зовнішністю.

Все життя я працювала дояркою в нашому селі. Ранні підйоми, нескінченніи години у холодному сараї, доїння корів — це була моя повсякденність. Але з роками сил ставало дедалі менше, і кожен день приносив дедалі більше болю в моїх змучених руках. Якось увечері, вечеряючи з чоловіком Василем, я вирішила порушити це важке запитання. — Вася, я думаю, настав час продати корів. Я більше не можу так жити, — тихо промовила я, намагаючись стримати тривогу в голосі.

Василь зупинився з вилкою в повітрі і подивився на мене, ніби не вірячи своїм вухам. — Як ти можеш бути такою егоїсткою, Людо? Це наш основний прибуток! Ти хочеш, щоб ми залишилися без засобів для існування? — його голос був сповнений здивування та розчарування. Я відчувала, як на очі навертаються сльози. — Я просто більше не можу, Васю. У мене щодня болить тіло. Ми могли б знайти інший спосіб заробити… – І що ти пропонуєш? Ми живемо в селі, Людо.

Тут не так багато способів заробити. Мовчання повисло між нами, кожен був стурбований своїми думками. Я подивилася йому у очі, щиро і відкрито. — Може спробуємо щось нове? Можемо почати з чогось маленького. Може, вирощування овочів чи бджільництво? Що-небудь, що не потребує такого фізичного навантаження.

Василь повільно кивнув, розуміючи, що я справді вичерпала свої сили. – Добре, подумаємо про це. Може, ти маєш рацію, — сказав він нарешті, простягаючи мені руку через стіл. Цей вечір став для нас новим початком. Разом ми почали шукати нові шляхи, щоб підтримати один одного і знайти способи, як жити далі без моєї виснажливої роботи доярки.

Микола доробляв останнє замовлення і вже мріяв повернутися додому. Вже рік, як він працював в одній компанії, яка займалася лагодженням сантехніки і ремонтом. Він уже зібрався додому, коли несподівано подзвонив телефон. Його попросили заїхати ще за однією адресою. Він взяв свої інструменти і поїхав. Йому відкрив хлопчик років десяти з серйозним обличчям. Поруч стояла білява дівчинка трохи молодша. — А дорослих немає? — запитав Микола. Їм говорили не заходити в квартиру без дорослих.

— Мама скоро повернеться. — відповів хлопчик, — я намагався скотчем кран полагодити, але нічого не вийшло. Він все одно тече, — сумно сказав хлопчик. Микола вирішив повірити йому на слово про швидке повернення матері. Діти спостерігали за тим, як він кран лагодить. — А ще у мене ніжка від стільця відламалася,- сказала дівчинка,- тато б полагодив, але він льотчик і літає далеко-далеко. Вона явно повторювала слова матері. Коли Микола закінчив, жінка повернулася.

Матір’ю виявилася симпатична дама років тридцяти п’яти. Вона дуже здивувалася самодіяльності дітей. — Ну а що? — знизав плечима хлопчик, — тебе ж не дочекаєшся. Ти весь день на роботі. Я вже тиждень тобі кажу, що у нас кран тече. Жінка заплатила Миколі, а дівчинка тихесенько нагадала про відламану ніжку. Микола пообіцяв повернутися завтра.

Проводжати його пішов хлопчик. — Немає у нас ніякого тата, — сказав він, — Мама точно бреше. Якби він був, то хоча б раз приїхав. Правда? Мама купує нам подарунки і каже, що вони від тата. Я сам бачив, як вона вибирає ляльку для Олени, а потім вона сказала, що тато її надіслав. Вона думає, що ми маленькі, щоб правду знати. — Що ж, в житті всяке буває. А раптом дійсно льотчик? — чоловік пошарпав хлопчика по неслухняному волоссю. Максим лише сумно подивився на чоловіка. Повернувшись додому, Микола ніяк не міг викинути з голови слова хлопчика.

У минулому він і сам був льотчиком, довелося кинути роботу через проблеми зі здоров’ям. На наступний день Микола відправився в будинок Люби, лагодити ніжку від стільця. В процесі виявилося, що у них в принципі багато всякого потрібно полагодити. Полагодив розетку, а коли зайшов у ванну, здивувався. — Вам тут капітальний ремонт потрібен! — А ви зробите, так? — скромно попросила Люба,-у нас є деякі гроші. Я вам заплачу. Так він почав ремонтувати ванну. В процесі вони познайомилися ближче.

Люба неодноразово кликала його обідати з ними, пригощала чаєм. Миколі було з нею комфортно, тому він якось став відвертим і розповів багато особистого, Люба теж у відповідь розповіла особисте. Чоловік її кинув, коли вона завагітніла донькою. Дітям вона брехала про льотчика. Жінка йому дуже подобалася. Він відчував, що це взаємно. Наступного дня Микола прийшов до них додому з квітами та у формі льотчика. Дівчинка із захопленим криком кинулася до нього в обійми. — Ось я і повернувся, — сказав Микола з посмішкою, — Просто не відразу вас впізнав, адже давно не бачив. Так неповна сім’я стала повною.

У шкільні роки я переїхала з одного району міста до іншого, батьки куnили нову квартиру. Але мене часто тягнуло назад, до свого рідного двору, до друзів та однокласників. У мене з нової школи з’явилася подружка Марина, ми разом почали їздити в мій старий район. І тут Марина познайомилася із Сергійком. Він був першим красенем у нашій школі.

Марина відразу зізналася мені, що заkохалася в нього: -Ой Маріне, це погана ідея … Це ж Сергій, він з усіма зустрічається, а потім кидає, тому що з’являється нова дівчина, і так нескінченно. Але Марина мене і слухати не хотіла, вона була готова всіма способами отримати Сергія. І в неї це вийшло, адже вона була красунею. Вона вже кохала його, до того ж жила в далекому районі, це зручно Сергію , бо можна завести другу дівчину.

Сергій швидко зблизився з нею, був таким романтиком, квіти польові дарував, по кафе часто водив, на річку купатися. Ще й з батьками Марини добре ладнав, вони сприймали його як рідного сина. Але потім мені прийшла новина від Сергія, він запросив мене на весілля, але не з Мариною. Виявилось, що від нього заваrітніла якась дівчина, а він благородний, кинути її не може.

Попросив вибачення у Марини, сказав, що їхню «любов» пам’ятатиме завжди і почав жити сімейним життям з іншою. Марина довго, дуже довго не могла прийти до тями. Біль буквально з’їдала її зсередини і здавалося, що їй немає кінця. Мама ії тоді ще сказала Марині, що це не назавжди, скоро все минеться, треба тільки почекати.

Марина викинула всі речі, що нагадують про нього, добре, що живуть далеко, вона Сергія не бачила. Через 5 років вона зустріла хорошу людину. Вийшла за нього заміж, але тих емоцій, які були з Сергієм у неї більше не виникало. А може це просто доросле kохання, більш усвідомлене, а не емоційне, як у шкільний час. Марина народила хлопчика, а нещодавно побачила Сергія у магазині.

Вони трохи поговорили. Це було див но, але він уже не був тим красенем, якім він був у школі. Сергій виглядав дуже втомленим і нещасним. Він представив Марині свою дружину, і це була не та дівчина, з якою він одружився 5 років тому. Значить, вона не перша дружина, та й, напевно, не остання. Марині стало спокійно. Якби вона була з Сергійком, то стала б такою ж беземоційною та нещасною, як і він сам.

Влітку мені в Італію зателефонувала дочка і сказала, що вона з її хлопцем збираються розписатися і влаштувати скромне застілля в колі лише найближчих людей. Дізнавшись, що я збираюся до України, Карло заявив, що хоче зі мною. Я не мала шансів йому відмовити, адже він давно просив показати йому мою батьківщину. Карло вдівець. Ми тут живемо разом уже шість років. Розписуватися ми ще не плануємо: поживемо поки що так, а там побачимо.

Сама я у роз лученні з чоловіком. Оскільки я переїхала до Італії після роз лучення, Кирило залишився жити у нашому будинку. Кирило дуже любив пити і витягувати все з дому, nродавати за пляшку міцного спиртного… Він уже кілька років бореться із цією залежністю, але, як бачите… Коли Кирило тверезий, він може братися за будь-яку роботу. У нього золоті руки… тому я й не була проти того, щоб він залишився в нашому домі. Я вирішила поїхати з Карло в Україну раніше.

Я жила там неподалік улюбленого усіма гірськолижного курорту, тому вирішила зняти номер у готелі для мене з Карло, показати йому нашу місцевість кілька днів, потім одна піти на свято дочки. Все було б ідеально, якби не було однієї деталі: у нас там всі один одного знають, і я не повинна була дивуватися, що хтось мене дізнався і доніс доньці, що на її весілля я прийду з якимсь італійським мачо. Після цього мені зателефонувала дочка і в сльо зах почала кричати в трубку, мовляв, як я могла так з нею вчинити, так філігранно зіпсувати їй довгоочікуваний день. Я одного досі не можу зрозуміти: що не так? Невже я не маю права на особисте щастя?

Копаємо ми з невісткою на городі грядки. Будинок у нас новий, придбали минулого літа. Город і сад засадили, очікуємо першого врожаю. І тут невістка викинула таке … Ну, хоч стій, хоч падай! Я аж розплакалася. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити, і довіряти я їй тепер не зможу ніколи. Будинок ми ще минулого літа придбали.

Не далеко від міста, дачу собі взяли. Ми з невісткою обидва з села. І так нам не просто на тому сьомому поверсі всидіти. Ось трошки грошей назбирали і купили недалеко від нашого міста будиночок з землею. Ремонт зробили косметичний, але основне — це город. Сад посадили неабиякий: малину, смородину, аґрус, чорницю, барбарис, ну і полуниці соток п’ять.

У мене троє онуків, є кому все те їсти. А якщо купив, то яка гарантія, що воно щось корисне і не має там якихось добавок. Ми з невісткою кожні вихідні їздимо сюди сапати город, ну і в саду нашій молодій лад наводимо. А як же ми перші ягоди чекаємо! Дітки до тієї полуниці ще з весни бігають. Малі зроду не бачили, як вона росте і дозріває, а тут диво таке. Я дивлюся, аж сльози на очах від щастя.

Повноцінного врожаю в цьому році, звичайно, не очікуємо. Он у полуниці ягоди на пальцях порахувати можна. Всі чекали, поки дозріє. А вчора ми з невісткою в саду разом возилися. І тут я бачу таке: невістка спокійнісінько нахиляється, зриває першу дозрілу ягоду полуниці і з’їдає. Я і слова мовити не встигла. Аж сльози на очі повиходили.

Садили разом. Разом чекали, щоб спробувати. Діти до тієї ягоди щодня бігають, а вона спокійнісінько в рот. Сама! Одна! Так я вже про себе мовчу, дітям першої ягідки з власного саду не дати! Я їй відразу ось там на городі все і висловила. Так плакала, аж захліпалась. Ну як так? Так занеси ти в хату, на всіх поділи.

Це ж своє, перше. А вона ще й на мене образилася. Бачте, я їй в рот заглядаю і вважаю крихти. Але не в тому справа. Мені не шкода, хоча немає, все-таки шкода. Тому що можна було на всіх поділити, щоб кожен хоч шматочок першої власної ягідки довгоочікуваної з’їв. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити, і довіряти їй тепер не зможу ніколи.