NEWS 2SWEET

Ми оселилися в будинку, який раніше належав покійній людині, і щодня до нас приходив собака. Якось я вирішила піти за ним. Коли Меггі переїхала в новий будинок зі своїм сином Ітаном і чоловіком Кайлом, вона була більш ніж готова до нового початку. Її сину було потрібно змінити обстановку і школу, а Меггі просто хотіла, щоб він був щасливий. Але одного разу до їхнього двору зайшов собака, хаскі, почав їсти їхню їжу, і зблизився з Ітаном. Скоро після цього хаскі повів Меггі та Ітана в ліс, готовий показати їм дещо жахливе… Коли ми переїхали до нашого нового будинку, у мене було гарне передчуття. Це був новий розділ у нашому житті, і я була до нього більш ніж готова. Кайл, мій чоловік, і я були раді дати нашому синові Ітану свіжий старт. Нещодавно він зіткнувся з цькуванням у школі, і ми всі просто хотіли залишити це позаду.

Будинок належав літньому чоловікові на ім’я Крістофер, який нещодавно помер. Його дочка, жінка років сорока, продала його нам, сказавши, що їй дуже боляче його зберігати, і що вона навіть не жила в ньому після смерті батька. — У цьому будинку надто багато спогадів, — сказала вона мені, коли ми вперше зустрілися для огляду будинку. — І я не хочу, щоб він потрапив не в ті руки. Я хочу, щоб він став домом для родини, яка полюбить його так само, як і моя власна сім’я. — Я чудово вас розумію, Трейсі, — запевнила я її. — Ми зробимо цей будинок нашим назавжди. Ми з нетерпінням хотіли оселитися в будинку, але з першого дня почало відбуватися щось дивне. Щоранку біля нашого порога з’являвся хаскі. Він був старий, з сивою шерстю і пронизливими блакитними очима, які, здавалося, дивилися прямо крізь тебе. Цей милий пес не гавкав і не шумів. Він просто сидів і чекав.

Звичайно, ми дали йому трохи їжі та води, припускаючи, що він належить сусідам. Поївши, він йшов, ніби це було частиною його порядку. — Як гадаєш, його господарі просто не годують його, мамо? — запитав одного разу Ітан, коли ми купували продукти та взяли корм для хаскі. — Не знаю, Ітане, — відповіла я. — Може, старий, який жив у нашому домі, його підгодовував, і тепер у нього звичка? — Так, це має сенс, — сказав Ітан, додаючи в кошик ласощі для собак. Спочатку ми не надавали цьому великого значення. Кайл і я хотіли завести Ітану собаку, але вирішили почекати, поки він звикне до нової школи. Але потім пес прийшов наступного дня. І ще за день. Завжди в той самий час, завжди терпляче чекаючи на ганку. Здавалося, цей хаскі був не просто безпритульним. Він поводився так, ніби цей будинок належав йому, а ми були лише тимчасовими гостями. Це було дивно, але ми не надто про це замислювалися. Ітан був у захваті. Я бачила, як мій син повільно прив’язується до цього таємничого пса. Я спостерігала за ними з кухонного вікна, посміхаючись, як швидко Ітан прив’язався до цього собаки. Це було саме те, що йому було потрібно після того, що він пережив у старій школі.

Одного ранку, коли Ітан гладив хаскі, його пальці натрапили на нашийник. — Мамо, тут є ім’я! — гукнув він. Я підійшла і присіла поряд з собакою, змахнувши шерсть з пошарпаного шкіряного нашийника. Ім’я було ледве помітне, але воно було там: «Крістофер-молодший». У мене завмерло серце. Просто збіг? Крістофер — як і людина, якій належав наш будинок? Невже той хаскі був його собакою? Від цієї думки мене пробрав холод. Трейсі нічого не говорила про собаку. — Як думаєш, він приходить сюди, бо це був його дім? — спитав Ітан, широко розплющивши очі. Я знизала плечима, відчуваючи легке занепокоєння. — Може, милий. Але важко це стверджувати. Того дня після їжі Крістофер-молодший раптом почав поводитися дивно. Він тихо скиглив, нервово метався біля краю двору, його очі раз у раз прямували до лісу. Раніше він так себе не поводив. Зараз здавалося, що він хотів, щоб ми послідували за ним. Пес завмер і дивився прямо перед собою, і тоді я побачила це. — Мам, мені здається, він хоче, щоб ми пішли за ним! — схвильовано сказав Ітан, уже натягуючи куртку. Я вагалася. — Любий, я не впевнена, що це гарна ідея… — Ну, мам! — Вигукнув Ітан. — Нам треба подивитись, куди він веде! Ми візьмемо телефони, я напишу тату, щоб він знав. Будь ласка?

Я не хотіла йти, але була заінтригована. В очах пса було щось, що змушувало мене думати, що це більше, ніж просто випадкова прогулянка лісом. Тож ми пішли. Хаскі впевнено йшов попереду, іноді оглядаючись, щоб переконатися, що ми не відстаємо. Повітря було свіже, ліс мовчав, лише зрідка під нашими черевиками тріщали гілки. — Ти все ще впевнений? — Запитала я Ітана. — Так! — з ентузіазмом відповів він. — Тато знає, де ми, не хвилюйся, мам. Ми йшли хвилин двадцять, заглиблюючись у ліс. Я вже збиралася запропонувати повернутися назад, коли хаскі зупинився. Просто перед ним, у капкані мисливця, лежала вагітна лисиця, ледве ворушачись. — Боже мій, — прошепотіла я, кидаючись до неї. Лисиця була виснаженою, її подих — уривчастим, а шерсть забруднена землею. Капкан вп’явся їй у лапу, і вона тремтіла від болю. — Мамо, ми повинні їй допомогти! — стривожено вигукнув Ітан. Ми звільнили лисицю, відвезли її до ветеринара, а потім через кілька днів принесли додому. Лисиця невдовзі народила чотирьох крихітних лисят. Коли вони виросли, ми відпустили їх у ліс. Тепер щотижня Ітан, Крістофер-молодший, і я ходимо до них у гості. Лисиця завжди вибігає нас зустрічати, а за нею біжать її цікаві лисята. Що ви зробили б на моєму місці?

Ми з чоловіком живемо у місті, у нас свій невеликий бізнес. У сім’ї двоє дітей: старший син Олег, який уже має свою сім’ю та маленького сина, та донька Іра, яка цього року закінчила школу. Мені 45 років. Наш сімейний бізнес приносить хороший дохід, але потребує часу та зусиль. Ми з чоловіком і сином активно працюємо, у кожного свої обов’язки, тому якщо хтось випадає з процесу, стає важко. Батьків чоловіка вже давно нема, а мої живуть у селі. Їм обом за 70, але, незважаючи на вік, вони продовжують господарювати: тримають курей і доглядають невеликий город.

На щастя, ми нарешті вмовили їх продати корову, оскільки сил у них вже не так багато. Але вони не можуть сидіти без діла та продовжують знаходити собі заняття. Щороку мама просить нас приїхати допомогти посадити чи викопати картоплю, а також по господарству. У селі завжди знайдеться робота. Але я не завжди можу це зробити: через роботу часу дуже мало, а єдиного вихідного хочеться відпочити, а не проводити день, зігнувшись на сонці. Я неодноразово говорила батькам, щоб вони зменшили кількість роботи або взагалі відмовилися від городу, адже ми можемо купити їм все необхідне.

Але вони не слухають мене. У мене є сестра Марія, але вона живе в Канаді. Ми допомагаємо батькам фінансово, але, оскільки вона далеко, основна допомога лягає на мене. У селі, де живуть мої батьки, у нас багато родичів. Коли ми приїжджаємо, з кожним треба поговорити, а іноді й зайти в гості. На минулих вихідних у онуки баби Галі, сестри моєї матері, був день народження – дівчинці виповнився рік. Її батьки вирішили відзначити цю подію в ресторані. Мама цілий тиждень дзвонила мені, вмовляючи приїхати та привітати іменинницю. Я відповіла, що якщо вийде, то приїдемо, а якщо ні, то ні. Зрештою у нас не вийшло.

У наш єдиний вихідний чоловік вирішив залишитися вдома та відпочити, а я з ним погодилася. Так ми провели день. Наступного дня мені зателефонувала тітка Галя: – Чому ви не приїхали? Ми на вас чекали, дочка за місце в ресторані сплатила. – Я ж не казала, що точно буду, – відповіла я. – Як не казала? Твоя мати сказала, що ви приїдете. Якщо не збиралися, треба було попередити. Після цього я була в люті. Мені стало прикро, що зі мною розмовляють, як з дитиною. Якщо ми не приїхали, то так склалися обставини. Ніхто не має права вказувати мені, що робити. Я вирішила, що коли ми поїдемо до батьків наступних вихідних, віддам ці 2000 за місце в ресторані, щоб тільки більше не порушували цієї теми. Чому люди не розуміють, що інші можуть мати свої плани? Невже обов’язково робити те, що вони за тебе вирішили?

Ні, не потрібен. У мене така думка. Якщо чоловікові вже 60 і більше років, то він шукає не супутницю життя, а доглядальницю та няньку. Жінку, яка б прикрашала його самотність. Рятувала від нудьги. А ось жінки після 60 років нерідко бувають активними та енергійними. Вони прагнуть їздити на відпочинок, пізнавати світ, розвиватися, намагаються надолужити те, що не встигли зробити у молоді роки. Також іноді хочеться провести час з онуками, якщо є діти, які встигли їх подарувати. Жінкам у віці не так потрібний чоловік, як однодумець, подруга.

Потрібна вірна соратниця, яка складе компанію для цікавих поїздок та душевних розмов. А літній чоловік – не найкраща компанія. Це моя суб’єктивна думка. Звичайно, є така категорія жінок, які зовсім не уявляють свого життя без чоловіка. Вони не можуть бути одні ні в 20, ні в 30, ні в 60 років. Все життя таких жінок перетворюється на пошук чоловіка. Таку жінку легко впізнати у натовпі.

Вона виглядає зухвало, щоб привернути чоловічу увагу, дивиться на всіх чоловіків поглядом «бездомного собаки», який хоче, щоб його хтось узяв до себе в будинок. Я думаю, що чоловіки на підсвідомому рівні відчувають таких жінок і цураються їх. Я вважаю, що 60 років – той вік, коли слід видихнути, заспокоїтись і просто жити. Без пошуків пари, без зайвої метушні. Просто любити себе та присвячувати собі час. Тоді все буде гармонійно і якість життя, безперечно, стане кращою.

Моє життя ніколи не було легким і безтурботним. Я виросла сиротою і жила з бабусею у селі. Грошей у нас майже не було, але нас виручало господарство: молоко, сметана, сир та яйця, які ми продавали на ринку, годували нас і приносили невеликий дохід. У 18 років я вийшла заміж за сусіда Михайла. Спочатку він був дбайливим і працьовитим: перебудував бабусину хату, допомагав по господарству, на городі та у хліві. Але через кілька років все змінилося – Михайло пристрастився до алкоголю. Він став пропивати усі зароблені гроші і навіть бабусину пенсію. Коли в будинку не залишалося ні копійки, він крав цінні речі: золото, срібло, а одного разу заклав у ломбард навіть хрестик. Я часто просила у сусідів бодай двадцять гривень, щоб купити дітям суміші чи підгузки. Так Михайло допився і пішов з життя.

Advertisements

А я залишилася одна з двома дітьми на руках та купою боргів. Бабуся Галина наполягла, щоб я поїхала на заробітки. – Чого тобі тут у селі пропадати? У Європі зарплати вищі, життя краще, – умовляла вона. – Але як я можу залишити дітей? – Я ще в силах, простежу за правнуками. А ти їдь, зароби грошей. Так я поїхала в Італію працювати. Влаштувалася санітаркою в будинок для людей похилого віку. Це було неймовірно важко: я не знала мови, доводилося прибирати, прати, мити туалети та ванни до блиска. Роботодавець ставився до мене, як до робочої сили, даючи мені найбрудніші і важкі завдання. Поки інші працювали по 8 годин, я працювала по 10-12. Але платили добре. Усі гроші я пересилала бабусі, собі залишала тільки на найнеобхідніше. Добре, що у дітей все було гаразд.

За 15 років я багато чого досягла. Ми зробили капітальний ремонт у будинку, купили нові меблі, провели інтернет та кабельне. Коли дочки вступили до Львова, я оплачувала їхнє навчання та житло. Згодом я змогла купити для них дві квартири в новобудовах. Коли дівчатка закінчили університет, я вручила їм ключі. Вони не могли повірити своєму щастю і кинулися мене обіймати та цілувати. Зараз я продовжую жити та працювати в Італії. Мені пощастило влаштуватися на кращу роботу: я доглядаю літню жінку, яка пустила мене жити у свій будинок безкоштовно. Я стала для неї і нянькою, і кухарем, і садівником. Днями я приїхала в Україну на Різдво та Новий рік. Привезла дочкам 6 тисяч євро, які накопичила за півроку.

Думала поділити гроші порівно, щоб вони зробили ремонт чи відклали на майбутнє. – Ось, дівчата, це вам. Беріть, знадобиться. – Мамо, нам не потрібно. – Як це не потрібно? Я для вас старалася, збирала… – Для себе, мамо. Ти стільки років працюєш, як рабиня, заради нас. Ми дуже цінуємо твою допомогу, але тепер настав час подумати про себе. Доньки влаштували для мене справжній курорт. Відвели в салон краси, де мені зробили брови, манікюр та розслаблюючий масаж. Потім був шопінг у Львові: вони купили мені теплу куртку, зимові чоботи та гарну новорічну сукню.

Ще подарували багато косметики. На Новий рік ми всією родиною поїдемо відпочивати у гори, а потім обов’язково відвідаємо Львів — я давно мріяла побачити це чудове місто. Я знаю, що діти мігрантів часто стають розбещеними та невдячними. У мене є знайомі в Італії, чиї діти вимагають дедалі більше грошей, подарунків, передач з-за кордону. Але мої дочки не такі. Вони цінують мою працю та жертви, а тепер самі оточили мене турботою та увагою. На Різдво вони заборонили мені готувати пообіцявши взяти все на себе. Я щаслива, що в мене є такі добрі та вдячні дочки. Я впевнена, що на старості років не залишусь одна — мої діти завжди будуть поряд.

Алла готувала картоплю до оселедця, коли раптом на столі задзвонив телефон. Вона глянула на екран і мало не ахнула! Дзвонила її колишня свекруха… Алла довго дивилася на телефон, який наполегливо продовжував дзвонити. — Ну треба ж, з чого це вона раптом подзвонила? — вигукнула Алла, розводячи руками. Вони давно не спілкувалися і Алла була впевнена, що більше не будуть. У її душі вирували старі образи, але вони вже не були такими болючими, як раніше. Телефон знову продзвонив і замовк. Знаючи наполегливість Раїси Аркадіївни, Алла була впевнена, що та продовжить дзвонити, доки не отримає відповіді. Але телефон мовчав! Це було дивно — зовсім не схоже на свекруху, яка завжди робить все по-своєму. — Не звертай уваги, не варто ворушити минуле, — подумала Алла, намагаючись заспокоїтись. Але вона не могла не думати, що раптом з Раїсою Аркадіївною сталося щось неприємне?

Advertisements

Жаль їй було свою колишню свекруху! Але з іншого боку, Раїса вже не така молода, і якщо Алла не відгукнеться у скрутну хвилину, то потім шкодуватиме. Все ж таки вона бабуся Федора, хоча сам онук навіть не знав свою бабусю. Коли Алла з Юрієм розлучалися, Федору було лише півроку. Це була дивна історія, але, як казали, нова дружина Юрія заборонила свекрусі бачитися з Аллою та онуком. Тепер, коли Раїса має нового онука, Федір став їй не потрібен. Але спогади почали долати Аллу, і вона почала згадувати багато чого, що допомогло їй вижити в тій ситуації. Але вона все одно не могла позбутися почуття образи та невдоволення. Раїса Аркадіївна не приховувала свого невдоволення, коли Юра вирішив одружитися з Аллою.

Їхній роман був стрімким, Юрко довго зустрічався з іншою дівчиною, але щось трапилося, і вони розлучилися. Юра сказав Аллі, що вона його зрадила, і що він шукав не тільки дружину, а й вірного супутника життя. У результаті все склалося. — Алло, ти найкраща! Найкрасивіша! Вийди за мене, чуєш? — говорив Юрко, намагаючись переконати її. Алла довго не вірила в такі різкі повороти долі, але Юра був наполегливим і ласкавим. Вона повірила, її життя змінилося, і вона думала, що це її доля. Федір народився раніше терміну, а свекруха все частіше кидала на Аллу засуджуючий погляд. Після народження Федора Юра часто зникав вечорами і зникав на роботі. Свекруха почала втрачати інтерес до Федора, якого раніше не відпускала з рук.

Алла зрозуміла, що Юрко її більше не любив, а все, що вони будували, виявилося ілюзією. Алла не змогла миритися з тим, що Юра постійно зустрічався з іншою жінкою, і тому не витримала. Юра подав на розлучення і відразу одружився з Лілією. Алла перестала спілкуватися з ними і намагалася забути про це. Але хтось почав регулярно відправляти їй гроші, а на Різдво надіслав посилку з іграшками. Спочатку Алла подумала, що Юра вирішив допомагати своєму синові. Але інтуїція нагадувала їй, що це не він. Можливо, це Раїса Аркадіївна? Після всього, що було, Алла вирішила, що має розібратися. Вона зателефонувала Раїсі Аркадіївні, але її номер був весь час недоступний. Алла відчувала, що щось не так.

Зрештою, вона зважилася на несподіваний крок — зателефонувала сестрі і попросила допомогти з Федором. Алла поїхала до колишньої свекрухи, щоб з’ясувати, що відбувається. Раїса Аркадіївна була здивована, але впустила Аллу до будинку. — Я давно хотіла поговорити з тобою, — сказала вона. — Але весь час не наважувалася. Вийшло так, що я тобі не вірила, і тепер про це дуже шкодую. Час не повернути, але, можливо, ще можна щось зробити? Алла залишилася у Раїси до півночі. За цей вечір вона почула багато несподіваного. Юра справді був закоханий у Лілію, жінку багату та красиву, і все, що йому в ній подобалося, — її зовнішність, спосіб життя, а також її заможний батько.

Але батько Лілії не прийняв Юру, і він заборонив своїй дочці зустрічатися з ним. Так Раїса не вірила в їхній союз з Аллою, не могла повірити, що Юра по-справжньому вибрав її. Після цього Лілія влаштувала скандал, заявивши, що без Юри життя для неї не має сенсу. Юрко сказав своїй матері, що тепер не впевнений, що Федір – його син. Раїса була під тиском, і вона повірила у ці слова. Але, зрештою, вона почала відчувати свою помилку. Раїса вирішила підтримати Аллу, відправляючи гроші та подарунки, щоб якось спокутувати свою провину. Тепер Федір познайомився з бабусею, і вона почала ставитися до нього з любов’ю, розуміючи, що він схожий на Юру. Алла не перешкоджала зустрічам, знаючи, що Федір тепер має право впізнати свою бабусю.

– І чому ти мовчала? Навіщо ховала від мене таку правду? – кричав Орест. Він все ще не міг повірити, що його кохана Маша могла піти на таке. Оресту було вже 45 років, коли він зустрів Машу – молоду дівчину, яка щойно закінчила університет та прийшла на стажування. Вона одразу запала йому в душу. Її мила посмішка, сяючі очі, що іноді стріляють прямо в серце, не залишили його байдужим. Оресту подобалися такі дівчата: юні, енергійні, вродливі. Він не став тягти час і поступово завоював її увагу. Підвозив Машу до гуртожитку, купував каву під час обіду, допомагав зі службовими звітами.

Маша розуміла, що Орест – чудова партія. У нього були гроші, власна квартира, машина. Ну яка дівчина не мріє про такого чоловіка? Тому вже за місяць їхнього службового роману вона переїхала з гуртожитку до Ореста. Разом вони подорожували, відпочивали за кордоном, проводили весело та безтурботно час. Орест часто жартував, що Маша подарувала йому другу молодість. Минув рік, потім другий, але пропозиція руки та серця так і не прозвучала. А навіщо чекати? У них було все: квартира, машина, гроші, хороша робота. До того ж, Орест повністю забезпечував Машу.

– Витрачай свою зарплату на те, що хочеш, – казав він. – Косметика, шопінг, зустрічі з подругами, манікюр. Якось, наводячи лад у кабінеті, Орест випадково натрапив на папку з документами. – Договір купівлі-продажу квартири. Тернопіль, вулиця Лесі Українки, 80 квадратних метрів… Що за нісенітниця? Але сюрпризи на цьому не скінчилися. Він детально вивчив документи, перевірив усю інформацію. На останній сторінці він побачив підпис Маші – вона була покупцем. – Що це означає? Ти можеш пояснити, навіщо тобі ця квартира? – Послухай, любий. Я живу в тебе, як Попелюшка: готую, прибираю, купую продукти, підтримую порядок. Але хто я тобі? Дівчина?

Співмешканка? Безкоштовна домробітниця та куховарка? Я не хочу одного разу опинитися на вулиці, якщо ти раптом передумаєш. Мені потрібна подушка безпеки. – Значить, ти мені не довіряєш? – обурився Орест. – Ти сумніваєшся у наших відносинах? Того вечора вони довго сварилися. Марія хотіла одного – весілля, щоб їхні стосунки були офіційно оформлені. Але Орест, який вже пережив невдалий шлюб, не хотів знову ризикувати. Його влаштовував формат вільних стосунків. Таке ставлення Ореста насторожувало Машу. А раптом він її розлюбить? Зараз все гаразд, але ніхто не застрахований від змін. Вона з дитинства мріяла про білу сукню та велику родину, а Орест тільки знаходив нові відмовки. Її терпіння зникло. Марія вирішила купити квартиру як запасний варіант на випадок розлучення. Нехай її серце буде розбите, але вона залишиться з дахом над головою. Кого ви підтримуєте у цій ситуації? Чому? Чия точка зору ближча вам?

Коли моя дочка зненацька запропонувала залишити мого онука на деякий час, мені це здалося дивним. Те, що я пізніше виявила у сумці дитини, змусило моє серце забитися від хвилювання. Чи повернеться моя дочка забрати свого сина? Чи вона взагалі жива? Читайте далі, щоб дізнатися більше! Прибуття Джейн того суботнього дня було несподіваним, але не дивним. Моя дочка завжди була імпульсивною. Цього разу вона прийшла до мене з Томмі, на обличчі була втомлена усмішка, яку могла розпізнати лише мати. Але щось було негаразд. Джейн не мала колишньої бадьорості, а невеликі зморшки занепокоєння навколо її очей здавались глибшими, більш вираженими. «Мам, мені потрібна твоя допомога», — сказала вона, як тільки увійшла і опустила Томмі на підлогу. Він одразу побіг у вітальню, де на нього чекали улюблені іграшки, зовсім не звертаючи уваги на напругу в повітрі. «Звичайно, люба.

Що тобі потрібно?» — спитала я, намагаючись упіймати її погляд. Але моя дочка вже рухалася в коридор, де залишила велику синю валізу. «У мене тут робоча поїздка, в останній момент», — сказала вона, її голос був надто яскравим. «Мені потрібно, щоб ти подивилася за Томмі кілька тижнів. Може, трохи довше. Я спохмурніла, щось неспокійне закрутилося в животі. Але я завжди була рада провести час з моїм онуком, тому особливо не заперечувала. Я його любила, він був сповнений енергії, завжди зацікавлений чимось і ставив питання, які змушували мене сміятися! Проте я турбувалася про дочку. «Як довго, Джейн? І що за така поїздка?» «Це просто… новий проект. Ти знаєш, як це буває. Я повернуся раніше, ніж ти думаєш», — відповіла вона, все ще уникаючи мого погляду. Її руки нервово смикали ремінець сумки — явний знак того, що вона нервувала, хоча вона ніколи б цього не визнала. «Джейн», — продовжила я, намагаючись прорватися через стіну, яку вона зводила.

— «Все гаразд? Ти виглядаєш дуже стомленою. Якщо хочеш поговорити, я тут». Вона нарешті зустріла мій погляд, і на мить я побачила на її обличчі щось сире та налякане, перш ніж вона приховала це за натягнутою усмішкою. «Все нормально, правда. Просто втомилася. Нічого страшного». Але я переживала. Моя дочка не була тією, хто б просив допомоги без причини, і цей запит здавався важким, який приховував щось не сказане. Проте я кивнула і обійняла її. «Добре. Але пообіцяй, що подзвониш, якщо тобі щось буде потрібно» Вона обняла мене у відповідь, але це було швидко і майже квапливо. «Обіцяю, мамо. Дякую». І з цим вона пішла, поспішивши на свій рейс і залишивши мені Томмі. Томмі було легко відволікти, на щастя. Ми провели день, граючи в ігри, читаючи казки та насолоджуючись його улюбленими частуваннями.

Я намагалася проганяти почуття занепокоєння і зосередитись на тому, щоб зробити його щасливим. Зрештою, Джейн пообіцяла, що скоро повернеться. Не було причин думати інакше. І лише пізніше ввечері, коли мій онук пролив сік на себе під час вечері, я пішла до валізи, щоб дістати йому новий одяг. Те, що я виявила, вразило мене і змусило ще більше переживати! Я відкрила валізу, очікуючи знайти звичайне: піжами, футболки, можливо, іграшку чи дві. Але те, що я побачила, змусило мене завмерти… На перший погляд це були просто речі. Але коли я почала їх перебирати, зрозуміла, що це було не просто для пари тижнів. Там були зимові речі, товсті светри, пальта та рукавички. Потім весняні речі, гумові чоботи та легка куртка. Моє серце почало битися швидше! Чому Джейн пакувала речі на кілька сезонів, якщо вона збиралася повернутися всього за тиждень? Потім я знайшла те, що, схоже, було іграшками та ліками для хлопчика, інгалятором Томмі, таблетками від алергії та пляшкою сиропу від кашлю. Це ті речі, які Джейн ніколи не забула, якби вона планувала більш довгу поїздку. Все починало складатись, і я відчула, як холодок пробіг по спині. Це була не просто коротка двотижнева подорож.

Я продовжувала копатися, тепер уже з тремтячими руками. На дні валізи був простий білий конверт із моїм ім’ям, написаним почерком Джейн. Всередині була готівка. Багато готівки! Більше, ніж я коли—небудь бачила в неї. Моє дихання перехопило, коли жахливе усвідомлення почало долати мене. Джейн не збиралася повертатися найближчим часом… може, взагалі ніколи! Мій розум намагався все це осмислити. Чому вона залишила Томмі зі мною? Чому вона мені не сказала, якщо щось не так? Я схопила телефон і зателефонувала їй, але виклик відразу пішов на голосову пошту. Я залишила їй повідомлення, намагаючись не дати паніці проникнути в мій голос, щоб не налякати дитину. «Джейн, це мама. Передзвони мені, як тільки отримаєш це повідомлення. Будь ласка. Я переживаю за тебе». Наступного ранку, коли вона все ще не передзвонила, я почала панікувати ще більше! Я подзвонила на роботу, її друзям та навіть старій сусідці по кімнаті з коледжу! Ніхто не бачив її і не чув від неї нічого! Наче вона зникла в повітрі! Минуло три дні, і я ледве трималася на ногах. Томмі був надто маленьким, щоб зрозуміти, чому його мати не відповідає на дзвінки, і я намагалася…

Наталя дізналася про існування свого зведеного брата лише після оголошення заповіту батька. Нотаріус повідомив, що основна частина спадщини переходить до неї, проте заміський будинок залишено якомусь Віктору Пономаренку. Як з’ясувалося, цей Віктор – позашлюбний син, якого батько офіційно усиновив, давши своє прізвище та по батькові. Для Наталії це стало справжнім шоком: мало того, що батько зберігав таку таємницю, то ще й улюблена дача тепер належала чужій людині. «Добре, що мама не дожила до цього, – думала Наталя, – вона ніколи б не пробачила батька за таку зраду». Її мати, яка палко кохала чоловіка, навіть не підозрювала, що він вів подвійне життя. На заголошенні заповіту Віктор не був присутній, але Наталя вирішила знайти його. Вона вважала, що краще самій попередити будь-які його спроби заволодіти будинком. Та й хто він такий, цей Віктор?

Можливо, він ніколи навіть не бачив цієї дачі і тепер раптово вирішив пред’явити свої права? Сама Наталя разом з матір’ю бували на дачі рідко. А от батько, вийшовши на пенсію, проводив там чи не весь свій час. Добротний будиночок, яблуневий сад, невеликий город, і Барбос – вірний пес, якого підгодовували сусіди, якщо господар був відсутній. Знайшовши адресу Віктора, Наталя приїхала до нього додому. Двері відчинив чоловік років сорока з бородою, через яку важко було визначити точний вік. – Ви Віктор? – холодно спитала вона. Чоловік кивнув і запросив її увійти: – А ви Наталя, правда? – Звідки ви мене знаєте? – Батько показував ваші фотографії. Ці слова вивели Наталю з себе. Якийсь чужинець сміє називати її батька своїм? – Ви його позашлюбний син? Навіть на похороні вас не було! Віктор спокійно відповів: – Був. Просто стояв осторонь. А гроші на похорон передав через тітку Зіну.

– Ви знали мою тітку Зіну? Чоловік ствердно кивнув головою. Наталя здивувалась: невже навіть рідна тітка приховувала правду? Обурена, вона кинула: – Не вийде в тебе нічого, брате! Я судитимуся за дачу. Після цього Наталя вирушила до тітки Зіни, щоб з’ясувати всю правду. – Чому ви мовчали? – Запитала вона. – Твій батько просив нічого не казати. А я таки його сестра, – важко зітхнула Зіна. – Але даремно ти так до Віті. Він хороша людина, ні в чому не винна. Тітка розповіла, що Віктор з дитинства був тихим та вихованим хлопчиком. Його мати, сирота, все життя працювала буфетницею, а Вітя, вивчившись, одружився, почав будувати будинок для своєї родини. Але чотири роки тому його життя зруйнувала трагедія: пожежа забрала життя його матері та дружини. Дочка Катя дивом вижила, але сам Віктор переніс серцевий напад. Наступного дня Наталя поїхала на дачу, щоби поміняти замки. Але невдовзі з’явився Віктор з донькою Катею та пакетом їжі для Барбоса.

– Я попереджала! Я буду судитися! – Заявила Наталя, але впевненості в її голосі вже не було. Віктор відповів спокійно: – Судитись нема чого. Нехай дача лишиться вам. Тільки дозвольте нам забрати Барбоса. Катя підтримала батька: – Тату, давай заберемо собаку. Нам із ним буде веселіше. Наталя неохоче погодилася, але її стали мучити сумніви. Чому Віктор так легко відмовився від спадщини? Що змусило його погодитись на такий крок? Вона знову звернулася до тітки Зіни, яка пояснила: – Життя Віктора було сповнене випробувань. Йому потрібна не помста, а підтримка. Він добра людина, і тобі варто з ним подружитися. Незабаром Наталя усвідомила, що боротьба за дачу була безглуздою. Вона вирішила помиритись з братом. – Вибач мені, – сказала вона, з’явившись на порозі його квартири. – Все було так несподівано. Віктор тепло посміхнувся: – Нічого страшного. Проходь, будемо дружити. Тепер вони підтримують теплі стосунки. Віктор облаштував дачу, вирощує там овочі та привозить їх Наталі. Барбос знайшов новий будинок, а брат і сестра стали один для одного справжньою родиною.

Ми з чоловіком довго йшли до того, щоб нарешті придбати власне житло. Сім років наполегливої праці, постійних обмежень, відмов від відпусток і зайвих витрат — це заради однієї мети. І ось нарешті наша мрія здійснилася — у нас своя квартира! У перший же день ми вирішили відзначити новосілля та запросили всіх друзів та родичів одразу, щоб потім не влаштовувати нескінченні екскурсії. Гості навперебій вітали нас, бажали щастя, ділилися радістю. Єдина, хто не змогла приїхати — сестра чоловіка Ольга. Вона жила в селі і пообіцяла відвідати нас пізніше.Real estate crowdfunding platforms

Свекруха ж, незважаючи на відстань, все ж таки приїхала і навіть залишилася переночувати. Вранці, перед від’їздом, вона ще раз оглянула нашу квартиру, похвалила нас, але мимохіть помітила: — Добре, що маєте три кімнати. У великій родині завжди має бути місце для всіх. Ми тоді не надали її словам особливого значення. Але, як виявилося, дарма. За тиждень до нас заявилася Ольга з трьома дітьми. Однак не сам факт її приїзду вразив нас, а кількість речей, які вони привезли. — Ви що, до нас жити переїжджаєте? — з усмішкою спитав Вадим. — Ну, майже, — без збентеження відповіла Ольга. — Близнята вступають цього літа до університету. Добре, що ви купили квартиру, тепер хоч би не хвилююся, де зупинитися. — Тобто, ви приїхали на вступні іспити? — Уточнив чоловік. — Я й молодша так, після іспитів ми поїдемо, а ось дівчатка залишаться. Їм же треба обживатися у місті. — Олю, такі речі обговорюються наперед! Ми не планували пускати квартирантів! — невдоволено сказав Вадим. — Яких квартирантів? Ми тобі чужі, чи що? Ти ще запропонуй нам платити оренду! Це ж твої племінниці, а ти їх квартирантами називаєш! Тільки нікому про це не говори, бо ганьба буде! Ти ж розумієш, як студентам зараз важко, так що доведеться потіснитися. І, до речі, не забудь оформити їм прописку, це необхідно. Ольга продовжувала впевнено говорити, заносячи валізи у квартиру.

— Стоп. Ти чуєш себе? Одна річ приїхати на день-два, але навіть у цьому випадку варто попередити заздалегідь. В нас своє життя, свої плани! І мови не може бути, щоб твої дівчата у нас жили. Для цього є гуртожиток. До того ж у нас скоро народиться дитина! Тож вибач, Олю, але сім’я — це одне, а родичі — зовсім інше. — Ти хоч розумієш, що зараз сказав? — заволала Ольга. — Отже, ми тобі просто родичі, а не сім’я?! Цікаво, мама про це знає? — Мама все життя тебе та твоїх дітей тягне, а тепер ти хочеш, щоб цим займався я? Не буде цього! Забирай речі та шукай інший варіант. Ти звикла, що тобі всі все винні. Живеш у маминому будинку, сама нічого не досягла, чекаєш, що все впаде з неба. А я збирав на цю квартиру довгі роки і не дозволю, щоб хтось тепер мені вказував, як нею розпоряджатися! — Скупердяй! Ти ще пошкодуєш! Ось побачиш, твоя Яна тебе покине! З таким, як ти, жити неможливо! — кричала Ольга, вже виносячи валізи.Luxury residential developments

— Так, так. Ти ж у нас експерт з сімейного життя, вже трьох мужиків змінила, — не втримався Вадим. Я мовчала, бо чудово знала позицію чоловіка: для нього сім’я — це ми й наші майбутні діти. Родичі — це інше. І я повністю його підтримувала. Наступного дня до нас з’явилася свекруха. Вже з порога почала кричати, що припустилася помилки у вихованні сина, що він виріс черствим і жадібним. Заявила, що якщо він не передумає і не прийме племінниць, то більше не має ні матері, ні сестри. Але коли Вадим твердо відповів, що ми не збираємося здавати кімнати, вона грюкнула дверима й пішла. Минув місяць, з нами ніхто з родичів чоловіка так і не розмовляє. Більше того, свекруха з Ольгою розпускають по селу чутки про те, які ми невдячні та як вигнали їх. Ми не звертаємо на це уваги. Тепер хоч би можна не перейматися, що хтось знову захоче «тимчасово» пожити в нас.

Мама подзвонила мені рано-вранці з несподіваним проханням: – Ніночко, можеш дати мені ключі від своєї квартири? Я вже давно мешкаю окремо. Мені 38 років, я незаміжня, дітей немає, і живу в новій двокімнатній квартирі, яку купила завдяки своїй наполегливій роботі. Мама живе у своїй двокімнатній квартирі, де ми з сестрою виросли. Наші стосунки досить прохолодні, тому її прохання мене дуже здивувало. – А навіщо тобі ключі від моєї квартири? – Обережно запитала я. – Я збираюся переїхати до тебе. Наступного тижня, – спокійно відповіла мама. – Не зрозуміла… – Що тут не розуміти?

Ти одна живеш у великій квартирі, ти не маєш ні дітей, ні тварин. А ось твоя сестра Світлана з двома дітьми тулиться в однушці. Я вирішила віддати їй свою квартиру, а сама переберуся до тебе. Адже в тебе одна кімната порожня, та й ти постійно на роботі, – пояснила вона. Мене буквально приголомшило таке нахабство. Ця квартира – результат моїх багаторічних зусиль. Я працювала понаднормово, брала завдання додому, відмовилася від особистого життя, щоб накопичити на неї. А Світлана вийшла заміж, народила дітей та спокійно чекала, коли мама віддасть їй своє житло. Навіщо напружуватись?Квартира-студія

Наші батьки розлучилися, коли ми з сестрою ще навчалися у школі. Я завжди була ближчою до батька, але він вирішив, що дівчаткам краще залишитися з мамою. Він залишив нам все і пішов винаймати житло. Мама завжди виділяла Світлану, ставила її мені в приклад. Після школи сестра пішла на курси перукарів, а я вирішила вступати до університету. Я хотіла хорошу роботу та забезпечене майбутнє, але за це п’ять років терпіла мамині докори. Коли з’явилася нагода, я з’їхала. Жила у орендованих квартирах, працювала, відкладала гроші. Так я накопичила на своє житло. Працюючи, я й не помітила, як пролетіли роки, а я не маю ні сім’ї, ні дітей.

Але зараз у мене є молода людина, з якою ми зустрічаємося вже півроку. Проте я не афішую наші стосунки, тож мама про це не знає. – Якщо до 38 років не вийшла заміж, то вже й не вийдеш! – Заявила мама. – У тебе ні дітей, ні навіть кота, тож житимеш з мамою. Давай ключі, або зроби дублікат. – Нічого я робити не збираюся, – твердо відповіла я. – Ти не пустиш рідну матір? – Ні. З якого дива? – Я вже пообіцяла Світлані свою квартиру. Вони речі збирають. Я глибоко зітхнула і спокійно сказала: – Мамо, це моя квартира, і в ній я житиму сама. А куди переїде Світлана – це не моя проблема. Мама образилася, заявила, що я така ж жадібна, як батько, який нічого нам не залишив. Але вона забуває, що її квартира – батьківська. Він все віддав, щоб ми могли нормально жити. Я нікого не пущу до своєї квартири, навіть якщо доведеться зіпсувати стосунки з рідними. А як ви вважаєте, хто правий – я чи мама?