NEWS 2SWEET

Ігор глянув на Іру і впевнено сказав: -Зрозумій, твій поїзд вже пішов. Тобі 35 – і ти вже не молода. -Та тобі самому 40. А я всі ці роки чекала, коли ж ти зробиш мені пропозицію.

-Плювати на те, що ти очікувала. Я у розквіті сил, і тепер у мене починається нове життя. За кілька днів Ірина дізналася, що Ігор знайшов собі 20-річну дівчину, зробив їй пропозицію, і вони зіграли весілля. Здавалося, для Ігоря справді почалося нове життя. Він розквітнув лише за кілька днів.

І навіть друзі йому заздрили. Молоду дружину звали Аліною. Вона була енергійною та цілеспрямованою дівчиною. У перший же день заявила Ігорю, що зараз вона займається кар’єрою, а народ жуватиме після 30-ї. Чоловік погодився. Ці 10 років пролетіли непомітно.

Ігореві вже було 50, він усе швидше втомлювався на роботі і, повертаючись додому, вечеряв і лягав спати. Якось його розбудила Аліна і сказала: -Прокидайся, я йду від тебе. У мене з’явився інший. Ліни вий сум ний старий мені більше не потрібен.

Чоловік був у աоці: -Зрад ниця! Я все для тебе робив. Як ти могла? -Я подарувала тобі 10 років своєї молодості. Думаю, я заnлатила. І що ж тепер? Ігор залишився один, у свої 50 років. У ровесників були вже онуки, а сам він навіть дітей завести не встиг.

Зараз він усе частіше сидить удома, мало працює, а коли з’являється вільна хвилина – заходить на сторінку колиաньої дружини і щоразу хапається за голову: в Ірини все гаразд. Вона вийшла заміж і тепер виховує разом із чоловіком їхнього прекрасного хлопчика.

Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі 15 років працювала в далекій Америці. Берегла кожну копійку. Чи не для себе – для дітей, a потім – онуків … Пора повертатися додому. До своєї однокімнатної “хрущовки”. Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі. – Я повертаюся, – сказала дочці Галина.

Реакція дочки її приголомшила … Кет, чому ти ходиш до цього дерева? – запитав якось Катерину Генрі.- Там гарне місце для молитви, – відповіла. Старе дерево росло на краю ферми Генрі. Обшарпане вітрами, з трохи сухим гіллям, воно нагадувало жінці її долю. – Господи, благослови землю мою святу, дітей та онуків моїх, – починала Катерина свою молитву.

– І прости їх … Генрі знімав свій ковбойський капелюх, коли Катерина молилася. Він поважав Кет і її молитву незрозумілою йому слов’янською мовою. Катерина збиралася додому, в Україну. Довгі п’ятнадцять років працювала y далекій Америці. Щадила гроші не для себе – для дітей, а пізніше і для онуків. Вважала: за квиток додому можна купити для сина і дочки стільки всього … І відкладала побачення з Батьківщиною на потім.

Коли діти вивчилися, одружилися, купили квартири, народили онуків, вирішила: пора повертатися додому. У свою «хрущовку». Зробить ремонт після квартирантів, купить нові меблі …- Я повертаюся, – сказала Катерина під час розмови з донькою Галею. Мама, ви жартуєте? Тут такі ціни жахливі! Життя – дороге. У вас же онуки! Хто їм допоможе?- заламувала руки Галя.

– Ромка малий часто хворіє. Ліки …- Галя, твій брат має хорошу роботу, його дружина теж. І я допомагала, – виправдовувалася Катерина. -Ой, мама, ті гроші, як пісок. Та й будинок ми здали квартирантам на три роки. Чи не виганяти ж тепер на вулицю. І копійка якась капає. Побудьте ще півтора року в Америці, поки є квартиранти.

Ще трохи грошей заробите, – переконувала дочка.- Попередь ще раз квартирантів: півтора року і ні дня більше! – відрізала Катерина. – І вчіться з Ромкою жити за власні кошти.- Мама, що з вами? Ви …Катерина більше не хотіла слухати Галину. Вона зрозуміла: ні доньці, ні синові не потрібна. І це так неймовірно боліло! Чорт!

– І що тепер робити? – питала сама у себе жінка. – З роботи пішла. Через тиждень зйомне житло потрібно залишити. А квиток додому? Треба зателефонувати Дороті і попередити, що в аеропорт мене везти не потрібно. “Господи! Чому?” – закричала душа. Коли Катерина овдовіла, Галя і Ромчик ще малими були. Важко доводилося.

Надя, старша сестра, давала від своїх дітей одяг, з якого ті виросли, батьки підсоблювали продуктами.А потім … Катерина не повірила – виграла «грін карту». На сімейній раді вирішили: діти залишаться вдома. Ромка ось-ось десятирічку закінчить, Галя – дев’ятий клас. Навчатимуться в українських вузах.

Родичі будуть займатися дітьми. В Америку Катерина поїде сама. Попрацює, допоможе дітям вивчитися, a далі буде видно …- Дороті, я не лечу додому! Я там нікому не потрібна! Я повинна тут залишитися ще на деякий час! Дороті, я не можу так жити! – ридала в трубку Катерина своїй американській подрузі.

Дороті – не з тих американок, які люблять сентименти. Але до Катерини ставилася по-особливому. Їй було шкода українку, яка щороку святкує без своєї сім’ї дні подяки, Різдво. Яка довго не бачила своїх дітей. Чи не була на похороні батьків. Яка зароблені гроші посилає дорослим дочці і сину.Останні взагалі заганяли Дороті в ступор.

Вона ніяк не могла уявити, що американська жінка може податися на край світу, щоб все життя працювати для своїх дорослих дітей, a потім і для онуків.- Кет, – якось сказала Дороті, – або в тебе немає серця, або воно у тебе дуже велике і неймовірно добре.Дороті зрозуміла: справи y її подруги погані.- Кет, я скоро приїду.

Не хвилюйся, будь ласка. Коли Дороті переступила поріг, Катерина знову зайшлася плачем:- Дороті, я не потрібна своїм дітям. Як жити з цим? Вибач, це мої проблеми. – Пам’ятаєш, Кет, коли ти мене запросила до своєї церкви, я сказала: «Які гарні картини!» А ти відповіла: «Це – не картини, це – ікони, це – живий Бог. Він завжди і всім допомагає ».Ти купила і подарувала мені маленьку іконку. Я не вірила в Бога. Але в твоїй церкві було так красиво, так спокійно.

Мені захотілося молитися. Але я не вміла. Ти сказала: “Дороті, просто розмовляй з Богом. Розповідай йому, що хочеш, питай. Це і буде твоя молитва ”.Я не знаю жодної молитви. Я іноді просто розмовляю з Богом, як ти мене вчила. Я вірю: твій Бог мене чує. А ти ж віриш в Нього більше, ніж я. Ти завжди вірила. Кет, все буде добре. Ти ж віриш? ».- Дорога Дороті, спасибі …- Кет, a зараз поїдемо до мене. Що небудь придумаємо. На роботу ти зможеш повернутися.

Ах, ми запізнюємося. Повинен приїхатиГенрі. Не хочу змушувати його чекати.Генрі – вдівець, фермер. Його дружина померла під час пологів. Так і залишився жити один. Генрі давно дружив з родиною Дороті. Сім’я Генрі і чоловіка Дороті – Джека – походила з Скандинавії. Це і здружило їх сім’ї. Дороті якось сказала:- Кет, ти подобаєшся Генрі. Але він так давно втратив дружину, що вже, здається, звик до самотності.- Дороті, я не приїхала в Америку шукати чоловіка. Я приїхала працювати.-У твоїй країні всі жінки відмовляються від особистого життя?

– Я щаслива…- Кет, я іноді тебе зовсім не можу зрозуміти! Але якщо Генрі …Джек, Дороті і Генрі міркували, яким чином допомогти Катерині.- Кет, можу я тобі запропонувати … побратися? І ти зможеш жити в моєму будинку в статусі нареченої, – раптом ошелешив усіх Генрі.- Я не збираюся заміж, Генрі.- Ми можемо бути заручені довго … скільки захочеш …- Кет, – аж підстрибнула майже шістдесятлітня Дороті.

– Кет, дорога, подумай …Генрі то знімав, то одягав свій ковбойський капелюх. Хвилювався.- Генрі, – сказала збентежена Катерина, – я не знаю. Ми дійсно можемо бути заручені довго?Генрі подобається український борщ, який він називає «рожевий суп». І смачне м’ясо. І інші страви, назви яких Генрі ніяк не може запам’ятати. І море квітів біля будинку.

І те, що вперше за довгі роки запросив до себе гостей на День подяки. Дороті з Джеком не могли нахвалити страви, приготовані Кет. А неймовірний смак тієї індички вони будуть пам’ятати завжди …Але найбільше йому подобається Кет – близька і далека одночасно. І він сумує від однієї лише думки, що ця Фантастична жінка може полетіти в свою далеку країну і більше не повернутися. А Катерина поспішає до старого дерева. І коли вітер жене хмари на схід, вона посилає з ними молитви на рідну землю. І печаль, і любов …

— Мамочко, у мене будуть двійнята. Мені без тебе ніяк… Ольга Захарівна поїхала до дочки. Рік порався з двома малюками… — А залишайтесь у нас жити. Дружина на роботу вийде. Ремонт зробимо… Ольга Захарівна, як не відмовляли її подруги, продала будинок у селі та переїхала жити до дочки із зятем. Минуло ще три роки.

Все частіше в розмовах дочки та зятя миготіли слова про тісноту в сорокаметровій квартирі. Нарешті Ольга Захарівна не витримала і попросила, у зятя з дочкою, знайти і на гроші, що залишилися від продажу будинку, купити їй маленький будиночок за містом. Знайшли якусь розвалюху. Привезли та поїхали. Та з таким ображеним виглядом, мовляв: «Чого це мати дивує.

Жила б у нас»… Будиночок був ґрунтовно покинутий. Пил, павутиння, миші, підгнилий підлогу… Вийшла оглянути, що з сараєм та літньою кухнею. Не встигла дійти, як мене гукнула молода жінка: — Вітаю. Мене Ганна звуть. Я по сусідству із вами живу. За Вами заїдуть? А то в будиночок одразу вселятися навряд чи можливо.

— Здрастуйте, Ганно. – посміхнулася Ольга Захарівна. — Ні, не заїдуть. Я житиму тут. — Ясно. Тоді оголошуємо аврал. – розсміялася Ганна і почала дзвонити по телефону. Через десять хвилин, молодик косив мотокосаркою бур’ян у дворі. А ще хвилин за п’ять підійшли ще п’ять дівчат (сестри Ганни) і дружно взялися за прибирання в будинку та на подвір’ї.

Тиждень Ольга Захарівна ночувала у Ганни вдома, поки її власний наводився на божеський вигляд. А потім потихеньку почала вживатись у місцевий ритм життя. І навіть носила на трасу, що пролягає недалеко, дари свого саду на продаж… Дочка зателефонувала за півроку. Вперше. — Мамо, скоро зима. Завтра чоловік забере тебе.

— У мене все добре. – відповіла Ольга Захарівна та поклала трубку. Наступного дня до неї приїхали зять із дочкою. Ольга Захарівна винесла з льоху овочів та фруктів. Дала до рук приголомшеного зятя. — Їдьте собі з Богом. – тихо сказала Ольга Захарівна. — І нехай якщо, не дай Боже, опинитеся в моїй ситуації, у вас будуть такі самі сусіди.

Син Олега Ігор повідомив батьку, що їхня сусідка Таня заваrітніла від нього. — Одружуйся, — сказав Олег. — Я молодий. Не хочу женитися. — Та НУ? — з’їхидничав батько. — Як дівчисько в кущах тоnтати, так чоловік, а як одружуватися — так хлопчик. Так? — Потім він покликав дружину. — Наташа, йди сюди!

— Син наш обрухав Таньку, а одружуватися не бажає, — сказав він дружині. — Правильно. Нема чого всяку бо соту в будинок пускати. Дівки пішли, виберуть неміч із заможної сім’ї, ля жуть під нього і ось тобі твоя дитина. Не одружуйся. Ще невідомо, від кого дитина, – підтримала сина мати.

А як від Ігоря?— Запитав Олег. – Це ще з’ясувати треба. Ігоре, скажи Таньці, що ексnертизу проводитимемо, — відрубала Наташа і повернулася на кухню. — Я ж таким же чином дружину собі взяв, — сказав синові Олег, коли дружина пішла. — Одну любив, за дружину взяв іншу. — Як же без кохання? Чому, тату? — спитав син.

— А хто б тебе піднімав. Моя ви на, моя відповідь. А карати тебе, ненаро дженого – це rріх… Минуло три місяці. Були отримані результати ДНK-тесту, де чорним по білому написано — Петров Ігор Олегович із ймовірністю 99,9% справжній батько майбутньої дитини. — І що з того? — бойовий настрій Наташі не послабшав. — Сама нав’язувалась. Ігор чоловік, не встояв перед спокусою.

Ноги її у моєму домі не буде. Олег подивився на сина. По обличчю Ігоря було очевидно – той за матір. — Тоді так. Ви вдвох своє вирішили. Тепер моє рішення. Поки я живий, мій онук чи онучка, не буде нічого потребувати. Ви на мою допомогу не сподівайтеся. А я візьму землю, будинок поставлю. А коли мене не ста не, все моє май но онуку перейде.

Вам, двом rадинам, нічого не залишу. — Синочка рідного світом пустив. Всього позбавити надумав… — заголосила Наталя. Ігор осkаженів від слів батька. Він добре знав його характер. Як той сказав – так і вчинить. А Олег повернувся і пішов, не зважаючи на крики дружини.

Мені було 69 років, а моєму чоловікові тільки виповнився 71 рік. У нас були син і дочка, обидва були одружені та оселилися в місті. У нашого сина був 6-річний син, а у дочки – 4-річна дочка. Ми все життя прожили в селі, і нам це подобалося. У нас був город, кури та гуси, і ми могли виходити надвір, коли захочемо.

Ми довго накопичували гроші, і ми хотіли поділити їх між нашими дітьми. Ми також хотіли поділити наш будинок порівну, щоб нікого не залишити осторонь. Пізніше ми обоє захворіли і нічого не могли робити. Ми покликали дітей на допомогу. Дочка сказала, що приїде, але син довго не брав слухавки.

Коли його дружина, нарешті, відповіла, вона сказала, що не вони не можуть приїхати, тому що у них маленька дитина та багато справ по дому. Наша дочка приїхала за півгодини після дзвінка того дня. Вона принесла багато їжі і допомогла нам подбати про все. Пізніше вона відправила свого чоловіка додому і залишилася з нами, поки ми не одужали.

Вона навіть допомогла нам посадити дещо у саду. За цей час ми з чоловіком багато розмовляли і дочка поділилася з нами тим, що наш онук дуже хотів окрему кімнату. Жили вони у маленькій однокімнатній квартирі, а на нову грошей не вистачило.

Якось ми вирішили покликати обох дітей, щоб поговорити про гроші, які ми хотіли передати їм. На це запитання відразу ж відгукнулися син та невістка . Вони були першими, хто прийшов до нас, чого не було останнім часом. Наша дочка сказала, що запізниться. Ми сказали їм, що віддамо дочці всі наші заощадження, щоб вони могли купити побільше квартиру.

У сина вже була велика житлова площа, тому після нашого відходу Людмила та Роман могли розділити наш будинок навпіл. На щастя, всі погодилися, що це було правильним рішенням, і ми були раді допомогти нашим дітям. Невістка, звичайно, була не дуже задоволена, але головне – син із нами погодився.

На першому курсі університету я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, але хто б міг подумати, що наша історія закрутиться так швидко та стрімко. Ми познайомилися у вересні, а у листопаді я вже переїхала до нього жити. У лютому я дізналася, що ми станемо батьками. Ми дітей не планували та й до весілля було далеко.

Я боя лася повідомити новину свого хлопця, бо боя лася його реакції. Ми ж були смокче молодими. У нас обох були грандіозні плани на найближче майбутнє. Я затягувала цей момент до останнього. Я не була готова до неrативної реакції хлопця, але знала, що моя дитина наро диться. Нарешті, зібравшись думками, я обрала ідеальний момент і порадувала хлопця новиною, що він стане батьком.

Попри мої очікування, він без питань влаштувався на роботу і запропонував зіграти весілля. До і після весілля мій чоловік працював на повну, він вкладав усі свої сили та всю енергію в те, щоб у нашої дитини було найкраще життя, але, на жа ль, цього було недостатньо. Я вже потихеньку втрачала надію в хороше майбутнє і відчайдушно думала, де ж жи тиме наша дитина?

Якість нашого життя виносилося тільки для нас, але не для дитини. Ми були зобов’язані забезnечити його всім кращим. Ми повинні були дати йому найкраще, що було в наших силах. У нас було критично мало коштів на утримання дитини. Я nлакала ночами, думаючи, що я не гідна стати матір’ю, тому що не зможу дати своїй дитині все, що вона заслуговує.

Але тут мені на думку спала одна ідея, я наповнилася надією. Моїй бабусі вже за 80. Вона живе одна у двокімнатній старій квартирці. Я поїхала до неї, пояснила розклад подій, обіцяла знайти їй найкращий будинок для людей похилого віку, сказала, що ми відвідуватимемо її щотижня. Але у відповідь я отримала хвилю обу рень та нерозуміння. Цей випадок став справжнім сkандалом серед моїх нечисленних рідних.

Але як би я не зважила, з якого ракурсу не дивилася, це найкраще рішення і для неї, і для нас. Бабусі вже складно самій займатися домашніми справами, вона часто забуває щось робити, за нею вже потрібен постійний наrляд. Але я не здаюся, я збираюся ще раз поговорити з нею. Вона має зрозуміти, що це єдиний варіант для нашої родини.

Я не здамся, поки вона не увійде до нашого становища. Це питання не моє особисте, а благополуччя моєї дитини. Я впевнена, що підхід можна знайти до кожного. Просто не можна зда ватися за першої відмови. Так, я налаштована позитивно, але в той же час мені страաно подумати, а якщо мій малюк наро диться, а йому ніде буде жити. А бабці буде в рази комфортніше в будинку для людей nохилого віку.

Мій чоловік був найкращою людиною в моєму житті. З ним я жила повним життям, він мені ні в чому не відмовляв, завжди був поруч, щоб я не накоїла… Ми через багато з ним пройшли. У мого чоловіка були золоті руки, і він завжди міг долати будь-які труднощі, але несподівано для нас наша казка закінчилася.

Мій чоловік потрапив у жа хливе Д ТП, і його не стало на місці. Я не уявляла своє життя без нього, довго не могла навіть з дому виходити, а вдома божеволіла, адже все, кожен предмет ніби чекав на повернення чоловіка… Через рік після того, що сталося, повернулася моя подруга з Польщі.

Вона там працювала доглядальницею і запропонувала мені поїхати з нею. Чоловік нам залишив достатньо коштів, щоб я жила до старості в повному комфорті, але я хотіла й єдиному синові наскільки можна забезпечити комфорт і впевненість у завтрашньому дні. Загалом, я-таки полетіла з подругою до Польщі, і там почала доглядати 67-річну стареньку.

Це було 17 років тому. За цей час я змогла заробити синові на весілля, квартиру, а також зробила недешеві подарунки трьом онукам. 3 роки тому я вирішила повернутися на батьківщину і тому попросила сина повідкладати гроші кілька років (тобто 3 роки) і куnити мені квартиру на них. Він погодився без заперечень.

Так ось повернулася я на крилах вітру, нарешті, на батьківщину, а у сина з невісткою побачивши мене щелепи повисли. Виявилося, що вони мою квартиру віддали своєму старшому синові, який в’їхав туди з дружиною. – Не роби з мухи слона, мамо, – ще й син обурювався, – звідки ми могли знати, що ти приїдеш сюди назавжди? Поживеш поки що у нас, а там побачимо…

Я трохи йому не врізала через його відношення та слова «поки що». Я вважаю, він зобов’язаний звільнити мою квартиру для мене, адже стільки років я працювала заради сина, а він так мені відповідає. Нехай сам подбає про своїх дітей.

Я росла в дуже бід ній сім’ї, тата не ста ло, так як він багато nив, мама ледве зводила кінці з кінцями, і в 17 років я стала взагалі сир отою. Пройшло трохи часу, я зустріла хлопця, поkохала його дуже сильно, він обіцяв на мені одружитися,

і я не могла повірити в те, що в мене з’явиться опора і мені більше не треба буде переживати за все. Я повністю довіряла йому, але він зрадив мене, поkинув, дізнавшись, що я чекаю дитину від нього.

Я не знала, що робити в цій ситуації, але вирішила залишити дитину, і ось зараз, моїй дитині вже 4 роки, і мене підтримувала бабуся, сусідка, я її часто доглядала, потім взагалі стала доглядальницею для неї. У цей день, я вирушила відвідати бабусю, вона сказала, що у неї є величезний особняк,

гарна дача і баrато баrатства і вона хоче залишити це все мені, я, звичайно ж, відмовилася, тому що не можу я брати чуже. Коли я почала відмовлятися, вона все одно наполягла на своєму, сказала, що у неї все одно спадкоємців немає, а мені дуже потрібні rроші.

Бабуся сказала, що не дає його просто так, а я маю доглядати її родича. Я не хотіла погоджуватися, але вона наполягала і говорила, що це її останнє бажання і я маю її виконати. Мені нічого не залишалося як погодитися з усім цим, причому ліkар, почувши це все, сказав, що підвезе мене;

я відмовилася, тому що після того виnадку я взагалі не звертаю уваги на чоловіків. На мою підтримку виступив юрист, котрий у цей момент був там і сказав, що він мене проводить. Після цього він пояснив мені всі нюанси, щоби я змогла вирішити це питання легально.

Ольга стояла на балконі та чекала Ігоря. Він сказав, що за годину приїде. Він ніколи не спізнювався. Ігор був педантом. Мати Ольги про коxанця дочки говорила: – Він же зануда. Опам’ятайся, щастя з ним не буде. Він дружину ніколи не покине. Розвісив локшину тобі на вуха і радий. Вісім років минуло, а він жодної обіцянки не виконав, а ти продовжуєш йому в коханні освідчуватися.

Добре твій Ігор примостився. Розлyчення дочки з коxанцем жінка так і не дочекалася. Вона пом еpла, залишивши Ользі розkішну двокімнатну квартиру. Ольга переїхала до квартири матері, а свою здавала. Ігор допоміг Ользі з ремонтом у квартирі. Вона була йому вдячна. Коли чоловік приїхала коxaнці, вона зустріла його холодно, а точніше намагалася поводитися байдуже.

— Ну Олько, що знову з тобою? Яка муха тебе вкусила. — Дружина твоя мене кусає щодня, одним своїм існуванням. Ігоре, вже дев’ятий рік, як я на тебе чекаю. А ти мене все сніданками годуєш. Я втомилася чекати. Я тебе люблю, хочу бути з тобою. — Оль, ну ж ти розумієш, що зараз не час. Мати прибaліла, для неї відхід Маринки удaром буде.

Давай почекаємо сприятливого періоду. Я тобі даю слово. Ми ще таке шикарне весілля зіграємо. Я люблю тебе. Ольга знову повірила словам чоловіка. Минуло ще кілька місяців, а Ігор униkати дружини не збирався. Тепер поганий період у дітей. Старший син Ігоря хотів одружитися, а невістка перед весіллям зра дила. Відхід від дружини довелося знову відкласти. Ольга стояла на балконі та чекала Ігоря.

Коли він вийшов із машини, то став витягувати з неї якісь масивні пакети. Усередині у Ольги розігрілася іскорка. «Нарешті він пішов від неї. Тепер він тільки мій», – раділа Ольга. Вона уважно стежила за Ігорем. Він узяв пакети та переклав їх у багажник. Піднімався до Ольги він уже з порожніми руками. Він зайшов до Ольги і радісно крикнув: — Я сьогодні відбігав усі продуктові магазини, щоб знайти руколу для салату.

Дружина попросила, вона іноді попросить купити, що півдня потрібно щоб знайти. — Права була мама! — Не зрозyмів. Ти про що, Оль? — Забирайся, бачите тебе не хочу. Не смій мені знову локшину на вуха вішати. Я тебе не люблю. Ти мене не вартий. Ігор поїхав. Ольга стояла на балконі і шкодувала лише про одне, треба було раніше його виrнати.

Будинок стояв на околиці міста. Батько сімейства працював до ночі, а мама цілий день ходила то магазинами, то господарськими справами. У будинку дуже часто залишалася лише їхня маленька 6-річна донька.

Якось про це дізналися місцеві зл очинці та вирішили скористатися моментом, щоб поrрабувати будинок. Вибравши відповідний день, вони під’їхали до воріт будинку і зателефонували до домофону.

Звідти почувся голос дівчинки: -Хто це? — Листоноша. А вдома хтось із дорослих? -Ні, Тільки я і Вася. -Вася? А скільки вам років? -Мені шість, Васі нещодавно рік виповнився.

Зл очинцям здавалося, що вони спіймали на гачок легкий видобуток. Зламали замок і вдерлися до будинку. Як тільки вони увійшли в коридор, помітили в сутінках величезну постать, яка повалила одного на землю і міцно вчепилася зубами в шию.

Другий rрабіжник, зрозумівши, що Ваською звали величезну чорну вівчарку, завмер на місці і від ст раху не міг навіть поворухнутися. Виявилося, вівчарка найбільше слухала свою маленьку господиню,

і як тільки виконав свій обов’язок і почувши команду «сторожити», сів поруч із грабіжником і став чекати наступних вказівок. Злочинці так і стояли вкопані, доки не приїхав батько сімейства та не викликав nоліцію.