NEWS 2SWEET

Мені 53 роки, я доросла, досвідчена жінка. Я прожила в шлюбі 26 років, але зрештою розлучилася, тому що зрозуміла, що заслуговую на краще. Я дочекалася, поки син поїде вчитися, і одразу пішла від чоловіка. — Що ти вигадуєш? Кому ти така потрібна? – сказав мені тоді чоловік. — Ну, побачимо. До цього я здавала в оренду невелику квартиру, що залишилася від матері. Раніше ми з чоловіком думали, що віддамо її синові, але зрештою я сама в ній оселилася. Син молодий, ще заробить собі на житло. Чоловік умовляв мене повернутись, але я твердо вирішила, що не повернуся.

Минув рік, і я почала звертати увагу на інших чоловіків. Подруги вважали, що я збожеволіла, але мені просто хотілося відчути себе жінкою — гарною та бажаною. Минуло кілька років, і я познайомилась з Віктором. Він жив у сусідньому будинку, і іноді ми разом гуляли у парку неподалік. Потім він нарешті зважився запросити мене на побачення. Я сама наполягла, щоб зустріч пройшла в мене вдома. Хотіла вразити його своїми кулінарними талантами. Як і домовлялися, він прийшов о сьомій вечора. До цього часу я вже була готова: вбралася, накрила на стіл. Відчиняю двері – він стоїть без квітів і без коробки цукерок. Я не витримала: — Ти що, прийшов із порожніми руками? — А що? Адже ми вже не діти.

— Тим паче! До побачення! Я зачинила двері прямо в нього перед носом. Мене переповнювала злість. Ну як дорослий чоловік може так поводитися? Але за свої роки я зрозуміла одне – себе треба цінувати. І якщо чоловік так поводиться з самого початку, його вже не виправити. Пізніше він усім у дворі розповів, що я зарозуміла і залишуся сама до кінця життя. Але, як на мене, краще бути однією. Днями зателефонував колишній чоловік, сказав, що змінився і благав повернутися. Але я поки що подумаю, може, ще зустріну справжнього чоловіка. Чи такі вже вимерли? Як думаєте, чи правильно я вчинила?

Довгоочікувана дитина нарешті з’явилася на світ. Карина була на сьомому небі від щастя, і чекала чоловіка, якого пару хвилин тому побачила у вікно: він стояв з величезним букетом. І ось kоханий чоловік з’явився, взяв на руки малюка-і у нього округлилися очі. Він поклав його назад в ліжечко і вийшов. Карина не могла повірити в те, що відбувається. Вона все втирала сльо зи і не могла зрозуміти, що ж було не так в дитині. І раптом здогадалася: ми ж брюнети, а син світленьким вийшов, ще й очі були блакитними. Поверталася Карина додому на таксі. Водій бачив, що з нею щось не так, тому намагався заспокоїти молоду маму:

– Ви ж тільки наро дили, повинні бути найщасливішою людиною на світі. Не можна опускати руки-хоча б заради малюка. Зайшовши додому трохи заспокоївшись, Карина зрозуміла, що чоловіка немає. Андрій повернувся пізно ввечері. Пішов у спальню, і навіть не глянув на сина. Через пару хвилин він повернувся і почав: – Чий це син? – Що за дурниці, Андрію? Звичайно ж, твій. Можемо здати будь-які ана лізи. Але після них я все одно подам на роз лучення.

Такі приниження я не витерплю. Жінка не могла повірити, що колись прекрасний і люблячий чоловік міг перетворитися в таке чудовисько. Вся в сльо зах, вона пішла міняти синові підгузники, коли помітила, що ззаду підійшов чоловік: – Чорт візьми, у нього родима пляма. У тому ж місці, що і у мене. – Я ж говорила… – А чому він світлий. У кого ж він такий? Блін, в діда … Карина, прости мене, дурня. Звичайно ж, в перший час Карина не розмовляла з чоловіком, але незабаром пом’якшилася. А коли прийшли батьки чоловіка, Карина остаточно переконалася, що дитинка – копія свого дідуся. А Андрій все ходив і повторював: “мій син, мій син”.

Деяким людям не так пощастило з народження – не всі народжуються із золотою ложкою у роті. Моя двоюрідна сестра закінчила школу і вступила до університету. Там вона зустріла хлопця та закохалася в нього по вуха. Точніше, так вона думала в той час. Вона вже планувала своє майбутнє, хотіла вийти за нього заміж. Але молодик не мав таких серйозних намірів. Він не збирався одружитися з нею. І доля мала свої плани. Коли дівчина завагітніла, вона вже навчалася на другому курсі університету. Вона вирішила поділитися радісною новиною зі своїм коханим.

Проте той сказав, що не має до цього жодного стосунку, і просто зник із її життя у невідомому напрямку. Вона повернулася додому і тривалий час перебувала у смутку та деп ресії. Але вирішила наро дити дитину, попри все. Може, її хлопець вирішить одружитися з нею після наро дження сина? Вона стала жити на втіху. У житті з’явилися інші чоловіки. Після народження дитини вона відмовилася від неї і, залишивши її в пологовому будинку, забула про неї. Хлопчика усиновили, йому пощастило із прийомними батьками… Його виховали порядною та освіченою людиною.

Він виріс добрим і сміливим, чесним та слухняним. Коли він закінчив школу, йому вдалося відкрити свою справу, і він почав заробляти чималі гроші. Згодом його доходи стали множитися. Якось до нього з’явилася біологічна мати і попросила допомогти їй, підтримати її і навіть купити їй квартиру, мовляв, вона мати, і він має дбати про свою матір. Він відмовився. Справа дійшла до суду. У результаті, за ухвалою суду, вона не могла наближатися до нього ближче, ніж на кілька кілометрів. Як ви вважаєте, чи було це рішення справедливим?

— Мамо, що ти тут робиш? — Повернулась із Португалії! — Надовго? — Назавжди! Синку, давай ключі від квартири. — Ем, то вона вже зайнята. — Як це? Ким? Я тяжко працювала в Португалії, щоб на старості років виявитися прислугою в будинку у своєї невістки. Не чекала такого від сина, адже я повністю довіряла йому, пересилала усі свої гроші, не залишивши собі жодної копійки. Мій чоловік був чудовою людиною: працьовитий, добрий, щедрий. З ним я відчувала себе у безпеці, як за кам’яною стіною. Він працював з юних років, досягши гарної посади, і повністю забезпечував і мене, і нашого сина. — Поки я живий, наш син матиме все, що йому потрібне, — казав він.

Але доля розпорядилася інакше. Матвій пішов з життя несподівано, його серце не витримало. Йому було лише 50 років — ще жити та радіти. Тепер мені довелося самій дбати про сина. Грошей у нас вистачало, але ми ніколи не звикли заощаджувати. — Як я тепер житиму без Матвія? — плакала я на кухні, поки подруга заварювала чай. — Іро, а поїхали зі мною до Португалії? Підробиш, тобі на старість точно вистачить. Та й відволічешся від усього. — Ти маєш рацію! Я поїду. Мене тут нічого не тримає, Назар дорослий, у нього своє життя.

Так я й опинилася за кордоном. Вже 20 років я працюю у своєї сеньйори. За цей час встигла побачити, як син одружився та як народилися мої онуки. Старшій, Аліні, нещодавно виповнилося 18 років, хоча я пам’ятаю її зовсім немовлям. Михайлику вже 10, а молодшому, Степану – 7. Син продав квартиру, яка залишилася від мого чоловіка, додав свою частку спадщини та збудував гарний заміський будинок. Матвій був би гордий ним. Я постійно допомагала Назару грошима, адже піднімати трьох дітей непроста справу. Але коли діти трохи підросли, я вирішила подумати про себе. Скільки ще я зможу працювати у чужій країні? Хотілося повернутись додому.

Ми з Назаром домовилися, що останні три роки я пересилатиму йому гроші, щоб він купив мені квартиру. Зібравши достатньо коштів, я вирішила остаточно повернутися до рідної Вінниці. У вересні я приїхала, але замість радості син і невістка були шоковані. — Мамо, що ти тут робиш? — Як що? Повернулась додому. — Надовго? — Назавжди! Але не переживайте, я скоро переїду до своєї квартири, почну робити ремонт. Вас турбувати не буду. — Ем… Не все так просто… — Що ти маєш на увазі? — Твоя квартира вже зайнята.

– Ким? – Здивувалася я. — Аліна ж виходить заміж, ось ми її з чоловіком туди і поселили. Адже ми не знали, що ти приїдеш, — вставила невістка. — Чудово! Значить, я ще й звітувати перед вами маю? Назаре, як ти міг так вчинити? — Мамо, не перебільшуй. Я ж не чужу людину туди поселив, а твою рідну онучку. — А де мені тепер жити? — Поки що можеш у нас залишитися. — “Поки”?! Я не маю наміру залишатися прислугою в домі своєї невістки після всіх цих років важкої праці. Я наполягаю на тому, щоб мені повернули мою квартиру. Син має сам вирішити, як забезпечити свою сім’ю. Я свій материнський обов’язок виконала, тепер нехай він дбає про своїх дітей. Хіба я не права? Чи підтримуєте ви рішення Ірини?

Коли мені було 40, я розлучилася з чоловіком. Цей період був нелегким, адже ми прожили разом багато років, народили двох дітей, але вирішили розійтися, бо наші почуття давно згасли. Важко жити з людиною, яка тебе відверто дратує. Обидві наші дитини вже дорослі. Дочка має свою сім’ю, а син хоч і не одружений, але давно мешкає окремо. Саме тому рік тому я наважилася на нові знайомства та зустріла Миколу. Якийсь час ми просто спілкувалися, але потім зрозуміли, що між нами не просто симпатія, а щось більше.

Тому ми вирішили не зволікати і почали жити разом. У нашому віці час – найцінніший! Тягнути нікуди. Ми вже майже рік живемо разом, і Микола запропонував узаконити наші стосунки. Звісно, я погодилася, бо дуже його люблю. Поруч з ним я почуваюся на 20 років молодшою. Ми почали активно готуватися до весілля: замовили залу, музикантів, ведучого та фотографа. На щастя, ми мали заощадження, і ми можемо собі дозволити таку розкіш, як весілля. Ну і що, що нам по 60 років? Нічого у цьому поганого я не бачу! Однак найскладнішим виявилося повідомити про наші плани дітям. Микола теж має двох дітей від першого шлюбу.

Дві милі дівчини, з якими я вже знайома. Нещодавно я приготувала безліч смачних страв і чекала на приїзд дочки та сина. Мені не терпілося поділитися з ними важливою новиною та побачити їхню реакцію. Але, чесно кажучи, краще б я нічого не говорила, бо настрій вони мені тільки зіпсували. — Ти що, з глузду з’їхала? Мамо, яке весілля? – обурювалася дочка. — Скасовуй все це і не вигадуй ніяких дурниць! Інакше я почну підозрювати, що у тебе проблеми з розумом!

А може, це Микола тобі щось підсипав? – додав син. Коротше кажучи, жодної підтримки від дітей я не отримала. До речі, дочки Миколи теж відреагували не краще… На жаль. Але ми з моїм коханим не збираємось скасовувати весілля, а тим більше розривати наші стосунки! Я вважаю, що 65 – це не вирок! Ми влаштуємо свято для себе без гостей. А як ви ставитеся до весілля в літньому віці? Хіба є якісь обмеження? Де написано, що людям у віці не можна закохуватись?

Сьогодні вранці я їхала в маршрутці, по лінії Львів – Моршин, через Стрий. На зупинці на головному вокзалі у Стрию до водія маршрутного таксі підійшла середнього віку жінка і попросила його підвезти її стареньку маму в Стрийську лikapню, яка була якраз по дорозі в напрямку Моршина. Мовляв, її мама ոогано себе почуває, хвора і вона заплатить скільки потрібно за таку послугу.

– Ні, мені не потрібні гроші, вам вони більш потрібні на лikyвання мами! – чітко промовив водій. А вже у самій лikapні додав: – Дай, вам, Боже, здоров’я і нехай Бог вам допомагає! Саме такими чоловіками потрібно захоплюватися. Він – справжній син і герой сучасного світу, адже чужих матерів, як і дітей – не буває

Ганна мала три квартири: дві двокімнатні і одна однокімнатна. Всі три вона успадкувала. Усі квартири здавались в оренду. Сама дівчина жила з бабусею у просторому будинку, який знаходився за півгодини їзди від центру міста. На роботу, яка приносила їй гарну зарплату, Ганна їздила власним автомобілем. — Ніколи одразу не розповідай, що ти наречена з багатим посагом. Одні заздрять, інші захочуть твоїх грошей, — часто повторювала бабуся. І Ганна завжди слідувала цій пораді. — Щоб ноги цього села в моєму будинку більше не було! — кричала Галина Петрівна синові на кухні.

Ганна, сидячи у вітальні трикімнатної квартири, чудово чула кожне слово. — Інакше сам поїдеш жити з нею в село! — Мамо, годі. Вона ж нас чує, — пробурмотів Рома. — Та й хай чує. Сподіваюся, у неї вистачить розуму знайти вихід! Розмова затихла. Ганна почекала кілька хвилин, сподіваючись, що Рома піде за нею. Але хлопець, який вранці присягався їй у коханні та обіцяв дістати місяць з неба, так і не з’явився. Він вважав за краще залишитися слухняним сином. «Вільному — воля», подумала Ганна, йдучи з їхньої квартири. Звісно, вона переживала, адже вона кохала Рому (чи думала, що кохала?). «Якби він знав про мій посаг, може, побіг би за мною. Але все одно зрадив би іншого разу.

Все добре, що добре закінчується. Бабуся мала рацію. Ох, як мала рацію!». Але хоч би як Ганна не намагалася себе заспокоїти, душа боліла від образи. Минуло три роки. За цей час Ганна зустріла Стаса, покохала його та вийшла за нього заміж. І ось настав день, коли вона виписувалася з пологового будинку з сином. Її зустрічали Стас та його батьки. Передаючи сина батькові, Ганна помітила неподалік Рому з матір’ю.

— Якщо ти забереш дитину з пологового будинку, я вас виставлю надвір! Син цієї жінки не житиме в моєму домі! — кричала Галина Петрівна. — Мамо, а чим мій син винен? Ти сама мені цю «жінку» за дружину вибирала! «Гарна дівчинка! З гарної родини!» – Пам’ятаєш, як ти її хвалила? Так що ти теж відповідаєш за те, що вона відмовилася від дитини! Причому тут мій син? «Пора розповісти Стасу про мої квартири», — подумала Ганна дорогою додому.

Я виховувала синів одна. Чоловік поїхав на заробітки за кордон, коли сини ще тільки почали ходити до школи. Ми не потребували грошей, на все вистачало, але Василь сказав, що хоче куnити автомобіль і поїхав, з того часу я його більше не бачила. Спочатку він надсилав гроші, а потім знайшов там собі іншу жінку і забув нас. Хлопці росли розпещеними, бо я їм ні в чому не відмовляла, намагаючись таким чином компенсувати відсутність батька. Тому вони доnомагали мені лише в обмін на матеріальну винагороду. Якось до нас у гості приїхав мій брат Ярослав. Я приготувала святковий стіл. Діти вийшли до столу, коли все було готове. Потім я помітила, що вдома холодно, і треба натопити грубку.

Дров не було, і мені довелося йти на подвір’я та рубати дрова. Повернувшись із дровами до хати, я помітила, що Ярослав дуже здивований. — А чому ти сама все робиш, за наявності двох здорових лобів? Невже вони не можуть тобі доnомогти? — Запитав Ярослав. — Ледарі, — відповіла я. — Я погощу в тебе місяць, і навчу племінників доnомагати тобі. Наступного дня з самого ранку Ярослав зібрався лагодити паркан. Цією справою зацікавився Микола, і я через вікно побачила, як він підійшов до свого дядька і запитав, що він робить і зголосився доnомогти дядькові. Наступного ранку Микола запропонував Ярославу разом нарубати дров. Орест тільки покрутив пальцем біля скроні і сказав:

— Тобі що робити нічого? Ходімо краще погуляємо. — Ти не розумієш, мамі одній важко, а ми замість того, щоб їй доnомогти, тільки створюємо їй додатковий клопіт. Не хочеш – не доnомагай. Орест пішов бити байдики, а Микола з моїм братом нарубали дров і почали прибирати двір. Зібралося багато сухих гілочок і вони продумали запалити багаття. Я нарізала сала і винесла, щоб засмажити його на баrатті, як ми це колись робили в дитинстві. Ми сиділи в родинному колі і згадували історії з нашого дитинства. Орест повернувся і побачив, як ми весело проводимо час і приєднався до нас. Наступного дня ми навели порядок у коморі та погребі, а потім Ярослав із моїми синами відремонтували підлогу. Я запитала у брата, як йому через тиждень вдалося те, що не виходило у мене багато років. – Хлопчакам потрібен приклад. Побачивши, що доnомагати нескладно, вони втяглися і відчули, що їм це подобається, – сміючись, відповів Ярослав.

Маючи двох дітей, я й уявити не могла, що в старості мені не буде куди йти. Коли я опинилася у важкій ситуації, моя дочка сказала, що в її будинку надто мало місця, і запропонувала піти до сина, якому я допомагала все своє життя. Однак невістка теж не хотіла, щоб я жила з ними, вважаючи, що мати повинна залишатися на старості з дочкою… Моє життя круто змінилося, коли помер мій партнер Віталій.

Я прожила з ним 16 років, вважаючи його за свого чоловіка, хоча ми так і не оформили наші стосунки. Після відходу Віталія на той світ його дочка успадкувала його квартиру і дала мені два тижні, щоб з’їхати. Багато років тому я подарувала дочці нашу двокімнатну квартиру, коли вона вийшла заміж, хоча вона так і не змогла мені пробачити стосунки з Віталієм. Потім я використала свої заощадження, щоб допомогти синові купити житло, вважаючи, що з Віталієм у мене все буде гаразд.

Тепер мені не було куди йти… Дочка і син відмовилися дати мені притулок, а невістка запропонувала мені поїхати на заробітки в Італію, де працювала її мати. Хоча це здається цілком прийнятним варіантом, я боюся їхати за кордон у свої 57 років. Я не очікувала, що мої діти відмовляться від мене. Тепер я запитую себе: чи буде Італія найкращим варіантом для мене, незважаючи на мої страхи?

Союз Ірини та Дмитра схвалили не багато. Воно і було зрозуміло чому, Іра на 12 років старша за чоловіка, у неї вже є дитина від першого шлюбу, вона успішна кар’єристка і досягла всього у своєму житті. Дмитро поки що на початку цього шляху, працює в пекарні, грошей не так уже й багато, квартири немає, машини теж. Батьки Іри добре прийняли нареченого, але ось батьки Діми-не зовсім. -Навіщо тобі така у віці? З роками це буде впадати у вічі. Ти ж молодий хлопець, то знайди собі дівчину за віком, — обурювалася мама Діми.

-Ні, я тільки Іру люблю. Вона не така як усі, вона зовсім інша. Подруги Іри теж розійшлися на два табори: -Він же альфонс. У самого ні гроша за спиною, а твоїм бізнесом буде користуватися. Тим більше ти вже за квартири, машина своя. Навіщо тобі такий шмаркач, знайди нормально мужика, навіть краще, якщо буде трохи старшого віку, — говорили подруги. -А все-таки добре, що ви разом. Він від тебе вчиться мудрості, а ти з ним стаєш молодшим, — підтримувала близька подруга.

Спочатку Діму трохи бентежило, що більшість проблем у сім’ї вирішує дружина. Все-таки вона мала досвід від першого шлюбу, але Діма відчував себе ущемлено. Він висловлював свою думку, Іра уважно вислуховувала і все одно робила по-своєму. Але потім Діма зрозумів, що дружина справді має рацію, і спокійно передав їй право вирішувати все в сім’ї. З дитиною він швидко порозумівся, вони грали в комп’ютер, каталися на велосипеді, ходили в парк-було весело.

Іру часто дратувало від того, що Діма був неохайний. То шкарпетки розкидає, то посуд за собою не помиє. Але вона не робила йому зауважень, інакше це виглядало б як доросла тітка робить зауваження маленькому хлопчику. Тому сама все прибирала за ним. Минали роки, Дімі було вже 40, йому дуже йшла сивина на скронях. Іра, щоб підтримувати свій вигляд, ходила на масажі проти старіння, до СПА салонів, до косметолога, часто була у перукарні.

Син уже закінчував університет. Раптом Діма заявив: -Іра, я хочу дитину. Я розумію, що тепер це неможливо. Але давай візьмемо із дитячого будинку, дуже тебе прошу. -Ну немає. Коли він піде у перший клас, Іра виглядатиме як бабуся, а коли закінчить школу, то зовсім буде старенькою. Це буде дуже безглуздо. Так пара й розпалася. Син поїхав продовжувати навчання за кордон, а Іра залишилася сама. Вона перестала стежити за своїм зовнішнім виглядом, навіть на роботу виходила через силу. Подруги казали: -От ми так і знали.

Вік вам би точно рано чи пізно завадив. Через спільних знайомих Іра дізналася, що Діма одружився, і скоро у них буде дитина. Але минув рік, як Діма зателефонував і запропонував зустрітись у кафе. -Я все зрозумів. Я люблю тільки тебе, піти від моєї дорогої дружини була величезна помилка. Я маю доньку, я її дуже люблю, але й без тебе не можу. Іра та Діма вирішили знову бути разом. Так, спочатку їй було важко бачити його маленьку доньку, вона шкодувала, що не змогла б народити сама. Але вони пройшли випробування часом і знову разом.