NEWS 2SWEET

Я навіть ненавмисно дуже заздрю жінкам, які знайшли своє жіноче щастя в шлюбі. Я завжди вважала свій шлюб вдалим і надійним. Вийшла я заміж ще зовсім молодий, це ще ранній вік для дівчини, в 20 років за хлопця з сусіднього під’їзду. У нас була взаємна щира любов і незабаром ми з ним одружилися. Скоро з’явився на світло Олександр, а через 3 роки — Ігор. Жили ми добре, весело, сперечалися дуже рідко.

І мені так подобалася моє життя, що часто сама собі заздрила навіть. Так минуло 25 років нашої щасливої сімейної житті. Хлопчаки наші виросли, одружилися. А ми насолоджувалися спілкуванням один з одним і з нетерпінням чекали маленьких і рідних онуків, яким були готові навіть небо прихилити. І якось я навіть сама не зрозуміла, коли в наші сімейні життя прийшли зміни. Ні, мій чоловік залишався таким же в стосунках, але він вирішив кардинально поміняти свій імідж.

Так би мовити, омолодитися, як ніби. Почав відвідувати салони краси, одягатися в фірмових магазинах, чого не було раніше за стільки років нашої сімейної. Гроші ми мали хоч і не великі, але відкладали останні роки чимало, адже діти в нашій допомоги вже не потребували; вони говорили, що ми їх в життя вивели, а тепер повинні трохи пожити для себе, і вони самі нам допомагали.

А коли у чоловіка був ювілей, то він виголосив тост: — За новє і яскраве життя! Тоді, я навіть уваги на ці слова не звернула. Чоловік почав приходити з роботи пізно в якомусь аж надто піднесеному настрої. Я навіть подумати не могла, що причиною цього стане інша жінка, я б ніколи в це не повірила.

Якось в парку до мене підійшла молода дівчина з проханням поговорити. Я її не знала, але на розмову погодилася: було цікаво, що ж я від неї можу почути. Вона довго мовчала, було видно, що вона хвилюється, не може зібратися. А я в цей час її з цікавістю розглядала. На вигляд їй було близько 30 років, симпатична.

Я терпляче чекала, але замість слів у неї полилися сльози. Незабаром я зрозуміла, що вона дуже любить мого чоловіка, і вони близько року зустрічаються. У них взаємні почуття, але чоловік мені нічого не говорить, так як боїться, що я сильно засмучусь, що це мене зовсім розчарує. Але наступну фразу я зовсім не готова була почути від цієї жінки: — Ви ж з чоловіком добре прожили життя, так дайте і іншим таке щастя.

Я не знала як на все це реагувати, мовчки встала і просто пішла додому. Чоловікові своєму я зовсім нічого не сказала. Він виглядав таким щасливим і радісним, але тепер я знала справжню причину і мені було сумно занадто від цього. Через кілька днів ми відзначали в ресторані 25 років з дня нашого весілля. І я зважилася на розмову. Тільки попередила чоловіка відразу, що мені потрібна тільки правда.

Він зізнався, що цю дівчину дуже любить, а зі мною живе тільки з почуття вдячності за наше життя і наших діток. Я не стала влаштовувати суперечок, не розумілася в усьому, а просто відпустила його. З чуток я дізналася, що вони до сих пір живуть разом. Але наскільки триватиме ця ідилія, я не знаю. Ось так наш шлюб зруйнувався, але я не опускаю руки.

Через два місяці у сина народиться дочка, і я буду з задоволенням їм допомагати. Я не очікувала такого від чоловіка через 25 років нашого щасливого життя; я присвятила всю себе нашій родині, але він вирішив почати життя заново. А я тепер буду справжньою бабусею, шукати іншого чоловіка більше не буду, не хочу більше такого щастя, коли тебе просто залишають, як використану річ. Я до кінця життя не зможу з цим змиритися.

Із батьками у мене завжди були досить напружені стосунkи. Більшість свого життя я жив з бабусею. Саме вона була свідком моїх перших кроків, слів та перших успіхів. Бабуся вчила мене говорити, вона читала мені казки перед сном, доnомагала мені з уроками,

ходила на мої батьківські збори. Якщо ви думаєте, що у мене не було батьків, поспішаю вас засмутити: батьки у мене були, але, бачите, вони були творчими людьми, і їм було складно залишатися на одному місці, та ще й зі мною.

Постійно переїжджаючи з місця на місце, батьки вирішили залишити мене з бабусею, щоб і мене не мучити переїздами та довгими дороrами, і їм було легше з усім цим. Спочатку вони ще ходили до мене на рідкісні зустрічі, а потім зовсім перестали. Я навіть пам’ятаю свою останню зустріч із ними… але зараз не про це.

Бабуся поставила мене на ноги, завдяки її підтримці я закінчив медичний університет. Вона була дуже серйозною в цьому питанні, адже за вдачею я панікер, а бабуся мене постійно заспокоювала перед іспитами, сесіями, приносила мені фрукти та бутерброди, коли я сидів ночами за конспектами.

Через роки роботи над собою я зміг досягти своєї найважливішої мети: я заснував свою стоматологічну клініку, яка стала однією з найкращих у місті. Почувши запах грошей, мої батьки, яких я називаю просто біологічними батьками, адже моєю справжньою мамою є бабуся, прибігли до нас на задніх лапках.

Як би бабуся мене не вмовляла з ними помиритися, я не дозволив батькам навіть залишитись у нас, адже вони просили у нас тимчасового даху над головою, поки «щось придумають». Такі зрад ники мене ні в друзях, ні тим більше в родичах не потрібні.

Димка разом зі своїми батьками переїхав з села в місто. Від заводу їм надали тимчасове житло — кімнату в заводському гуртожитку. Димке було 7 років. По сусідству, в кімнаті навпроти, проживала разом з батьками 13-річна дівчинка Наташа. Іноді, відлучаючись у справах, Димкина матуся просила дівчинку доглянути за її сином. Наташка із задоволенням виконувала обов’язки няньки. Особливо їй подобалося читати хлопчикові дитячі книжки, яких у Дімки була ціла купа.

Димка з великою увагою слухав ці казкові історії. І кожен раз в ролі героїнь казок він представляв Наташу. То вона виникала в його уяві в ролі Герди з «Снігової королеви» «, то відважної Еллі з » Чарівника смарагдового міста», а то просто прекрасної принцеси. Хлопчисько так прив’язався до сусідської дівчини, що одного разу, будучи в семирічному віці, заявив їй на повному серйозі:- Я обов’язково одружуся з тобою, ти тільки зачекай, поки я підросту.

– Обіцяю почекати, — відповіла вона з посмішкою. Незабаром старий гуртожиток пішол під знесення. Жильцов переселили в новий будинок. Квартира Наталкиніх батьків перебувала в сусідньому під’їзді. Тепер Димка рідше спілкувався з Наташею, але про її обіцянку не забув. У дев’ятнадцятирічному віці Наташа вийшла заміж і переїхала в квартиру свого чоловіка. В той день весільного торжества, біля під’їзду, в якому проживала Наташа, зібралася товпа цікавих персон, охочих подивитися на наречену.

З відкритого вікна лунала гучна музика. Коли Наташа у весільному вбранні, прекрасна як принцеса, вийшла на вулицю, то Дімка, не втримавшись підійшов до неї і сказав:- Зрадниця, ти ж обіцяла почекати, поки я підросту. За гучною музикою його слова, крім нареченої ніхто не розчув. Наташа вже давно забула про ту дитячу розмову і жартівливу обіцянку, але одкровення 12-річного хлопчика зворушило її серце.

Минуло шість років. Наташа розлучилася зі своїм чоловіком і повернулася з п’ятирічним синочком в квартиру до батьків. Про відхід Наташі від чоловіка Дмитро дізнався напередодні призову в армію. Він бачив, як Наташа періодично виходить у двір погуляти зі своїм малюком, але підійти до неї так і не наважився.

Після служби Дмитро влаштувався оператором на одну з установок нафтопереробного заводу і вступив до політехнічного інституту на заочне відділення. У Дмитра були друзі, але відносини з дівчатами не складалися. Напевно, тому, що кожну дівчину, яка намагається завести з ним знайомство, він порівнював з Наташею.

Одного разу Дмитро в компанії друзів дозволив собі випити зайвого і ноги самі завели його в під’їзд, де проживала Наташа. Він подзвонив у двері. Коли На порозі з’явилася Наташа, то він почув запитання:- Діма, ти що, переплутав під’їзди?- Наташа, — звернувся до неї Дмитро, мені треба з тобою поговорити.

Дозволь я зайду на п’ять хвилин.- Ну, заходь. Тільки на п’ять хвилин, — попередила вона його. У легкому вбранні, з розпущеним волоссям, вона постала перед Дмитром все тієї ж казковою принцесою. І Дмитро, так давно сумує з цього образу, який супроводжує його з дитячих років, раптом випалив їй все, що накопичилося в його серці.

Він поклявся їй у вічній любові і вірності, називаючи її найпрекраснішою дівчиною на білому світі.- Діма, ти п’яний, — сказала Наталя, — тому все бачиш в рожевому кольорі. Я вже давно не та дівчина з твого дитинства. У мене є дитина і доросле життя. А ти обов’язково зустрінеш свою половинку.

А зараз тобі пора йти додому. На наступний день Дмитро прийшов до Наталі з шикарним букетом квітів. Вони попили чай, поговорили. Дмитро запропонував Наталю повечеряти в ресторані, але знову отримав відмову.- А як же обіцянка вийти за мене заміж? — запитав Дмитро. — Ти все ще ії пам’ятаєш? — здивувалася Наталя, і помовчавши, додала, — Мені здається, що все це було в якійсь іншему житті. Мені тридцять з хвостиком і у мене є син.

Ну навіщо я тобі потрібна?- А мені нікого крім тебе не треба, — відповів Дмитро. Дмитро продовжив свої спроби доглядати за Наталею. Він налагодив контакт з її сином. Записав його в секцію самбо і допоміг підтягнутися з математики. Одного разу Дмитро став мимовільним свідком розмови Наташі з її колишнім чоловіком, коли той , завалившись в її квартиру, став пред’являти їй свої претензії, вимагаючи грошей на похмілля.

Дмитро ввічливо попросив чоловіка піти. Але той, розмахуючи кулаками, кинувся на Дмитра. Вони були явно в різних вагових категоріях, і Наталя злякалася за Дмитра. Але на її здивування, Дмитро легко скрутив нападника і виставив його за двері. Позначилася вправність, придбана Дмитром на заняттях в школі самбо і під час строкової служби в десантних військах з того дня Наталя поважала Дмитра.

У Наталії і Дмитра не було близьких стосунків, і Дмитро не квапив події. Він був щасливий тільки тому, що доля надала йому шанс хоч іноді знаходитися поруч з коханою людиною. Наталя поступово стала звикати до Дмитра, знаходячи в ньому все нові і нові гідності. Тепер вона ясно бачила, що, як палко любить її чоловік, готовий стати справжньою опорою і вірним її супутником по життю.

Дмитро помітив зміни в настрої Наталії. І коли йому вже почало здаватися, що Наталя готова відповісти взаємністю, несподівано в їх відносини втрутилася мати Дмитра. Кожна мати бажає бачити своїх дітей щасливими. Ось і мати Дмитра щиро вважала, що її син заслуговує кращої долі, ніж жити в шлюбі з жінкою вже побувавшей заміжжю і виховувати чужу дитину.

Зустрівши одного разу Наталію, вона стала благати її припинити всі контакти з Дмитром. Наталя дала обіцянку, що більше ніколи не пустить Дмитра на поріг своєї квартири. Після закінчення інституту Дмитро отримав посаду заступника начальника цеху. А незабаром йому запропонували укласти контракт терміном на один рік на роботу в Іраку на одному з об’єктів, що належать компанії «Лукойл».

На той час відносини з Наталею були розірвані. Дмитро був у відчаї. Він знав, що всьому виною є його мати. Дізнавшись, що Дмитро відправляється в Ірак, мати не на жарт стривожилася. Але коли вона заявила синові, що це відрядження може бути небезпечнє для нього, то отримала відповідь: «Мені тепер все одно» «Мати Дмитра, відчуваючи стан свого сина, була готова на все. Вона прийшла до Наталії і, попросивши у неї вибачення, стала вмовляти її налагодити відносини з Дмитром.

Але Наталя заявила, що своє рішення вона більше міняти не буде. В душі, звичайно, Наталя переживала за Дмитра і після його від’їзду часто згадувала про нього.- Вирішив порадитися з тобою. Наташа, ти мене чуєш?- Так, так, слухаю тебе! — прокричала вона в трубку.- Наташа, Виходь за мене заміж! Ти згодна? … Ну що ж ти мовчиш?- Я згодна, Діма, приїжджай. Чекаю тебе, — відповіла Наталя

Антоніна відчинила стару шафу і дістала сорочку. – Тоня, ти що, не роздала Юрині речі? – запитала сусідка Галя. – Щось роздала, а от цю сорочку шкода. Юрко її хотів на мій ювілей надіти. Не дотягнув півроку… – сказала Антоніна і заплакала. – Ну, не можна так, Тоня. Треба далі жити. Що ж ти себе так? – Галя обняла подругу. – Та як мені далі одній жити, Галю? Олена у Києві. Має своє життя. А я сама залишилася.

Антоніна з Юрієм прожили тридцять п’ять років душа в душу. Це було справді щасливе сімейне життя, вони ніколи не сварилися через дрібниці. Антоніна все життя пропрацювала кухарем, а Юрій – зварником. Жили, як усі – небідно та й небагато. Від матері Антоніні дістався будинок у селі та велика ділянка. Антоніна розводила квіти, а Юрій любив різьблення по дереву.

Вона пишалася тим, які гарні речі робить чоловік. Юрій прикрасив лиштву та ганок будинку витонченими візерунками. Навіть прості табуретки, лавки та хлібниці перетворювалися на справжні витвори мистецтва. Після того, як не стало чоловіка Антоніна закинула ділянку.

Єдине місце, де їй тепер хотілося бути – це могилка чоловіка. Вона часто приходила, прибирала, полола бур’яни. – Ось, Юра, прийшла я…, – тихо говорила Тоня. Вона розмовляла з чоловіком, ніби він досі поряд. Донька рідко приїжджала з столиці, і Антоніні було самотньо.

Їй не хотілося вже нічого, кожен день без коханого чоловіка був важким. Тоня вирішила заздалегідь подбати про те, щоб після того, як її не стане, її поклали поряд із чоловіком. Вона зібрала всі відкладені гроші та звернулася у відповідну службу. Олені про свою покупку вона нічого не сказала. Антоніна знала, що дочка її сваритиме, адже молодим завжди здається, що про відхід думати ще рано.

Отримавши всі документи, Антоніні стало спокійно на душі, вона знала, що лежатиме поруч із Юрою. – Ось, Юра, гарне я собі містечко прикупила, поряд з тобою. Сухе, рівне. Юра, я тут подумала, може верстат твій та інструменти, сусіду Василю віддати? Я у Олени питала, вона каже, в інтернеті дорого не куплять. Та й часу у неї немає, із цим поратися. Але, Василь, прошуляє все, шкода, – сказала Антоніна, трохи подумавши.

За два метри від могилки Юрія Антоніна помітила чоловіка, який витирав ганчіркою пам’ятник. Чоловік підвівся і прислухався до розмови Антоніни. Він вийшов із огорожі і підійшов трохи ближче до Антоніни. – Доброго дня, – сказав він. – Здрастуйте, – сказала Антоніна, подивившись на нього. – Я вибачаюсь, я тут вашу розмову почув. А ви верстат за скільки продаєте? – скромно поцікавився незнайомець.

– Та я не знаю, мені віддати просто, аби у добрі руки. Антоніна окинула поглядом чоловіка. Худий, невеликого зросту, охайно одягнений. – Мене Григорій Петрович звуть. А вас? – Антоніна. – Я тут на пенсії зайнявся різьбленням по дереву. Часу зараз багато. Вони сіли на автобус і поїхали до Антоніни. Жила вона неподалік. – Заходьте, – запросила Антоніна. – Весь інструмент тут.

Григорій Петрович зайшов у гараж. – У хорошому стані все, дивлюся, – сказав Григорій. – Так, Юра у мене все в порядку тримав. Як півроку тому не стало, у такому вигляді тут усе лежить. – Співчую. А я три роки як удівець. – Ви коли забиратимете все? – У вихідний приїду машиною, заберу. Ви лише нікому не продавайте. – Я у вихідні приїжджаю. Ось мій номер. Антоніна та Григорій обмінялися телефонами.

Тоня повернулася до міста. Наступного дня їй зателефонувала донька. – Мамо, привіт. Як ти себе почуваєш? – Запитала Олена. – Добре, Оленко. Вчора із села приїхала. У тата прибирала. Спина трохи ниє тільки, а так добре. – Мамо, я тобі казала, давай продамо будинок. Що тобі там робити? Втомлюєшся тільки. Адже там навіть зв’язку немає. Якщо що, то й швидку не викликати. – Та добре все в мене, не хвилюйся, Олено.

Минув тиждень, Антоніна знову приїхала до села. Вона чекала, коли приїде Григорій по інструмент. Пішов дощ, і вдома стало холодно та сиро. Антоніна пішла по дрова. Тільки вона нахилилася, як схопило спину. Вона ледве дійшла до ліжка. За вікном почалася сильна злива. Антоніна почула, як у вікно постукали.

– Як не вчасно, – подумала вона. Вона простягла руку до телефону, що лежав на підвіконні. – Григорію, я не можу встати. Спину схопило. Я не можу двері відчинити. – Ой, що ж робити? – Ви відчиніть хвіртку і через город зайдіть. Григорій відчинив стару іржаву хвіртку і зайшов у город. Трава була йому до пояса. Раніше Юрій косив траву, а тепер город був покинутий. Григорій через двір увійшов до хати.

Антоніна лежала на ліжку. – Григорію, заходьте! – гукнула Антоніна. – Здрастуйте. Давайте вам допоможу встати. – Григорій простягнув Антоніні руку. – Дякую вам. Я ось дрова хотіла принести, нахилилася і все… Антоніна трохи посиділа, стало краще. – Я дивлюся, у вас город не кошений. Давайте я вам приїду, скошу.

– Та що ви! Незручно. Адже ви й сам не молодий хлопчик. – У мене сил, як у молодого хлопця, – засміявся Григорій. – Ми раніше з дружиною скандинавською ходьбою займалися, у турпоходи їздили… А зараз я один ходжу. А вам, якщо не секрет, скільки років? – Шістдесят. – То ви ще зовсім молода жінка.

Давайте разом ходити? – Не знаю, – засумнівалась Антоніна. – Так це ж так здорово. Краса, природа. Тай корисно дуже. Чисте повітря… Палиці в мене є. Я вас навчу. – Та я того тижня місце на собі, біля чоловіка купила, – засміялася Антоніна. – А ви мені про ходьбу… – Туди ми з вами завжди встигнемо, правда ж? Хіба хотіли б наші другі половинки, щоб ми швидко пішли?

Тож давайте просто жити… Антоніна погодилася. Вони з Григорієм почали разом займатися скандинавською ходьбою. Григорій спочатку допомагав Антоніні упорядкувати город і будинок, а потім вони вирішили, що разом їм буде веселіше. Олена була рада, що мама знову розцвіла і не збирається на той світ. Життя продовжується, поки нам є заради кого жити і треба цінувати кожну мить.

Мене звуть Оксана, я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Єгором в поліклініці. Я проходила там практику, а він у мене був куратором. Почали зустрічатися, потім вирішили одружитися.Чоловік привів мене знайомити зі своїми батьками, і я, можна сказати, що з першого погляду закохалася в свого свекра.

У нього неможливо було не закохатися: високий, статний — він був військовим лікарем. Ми одружилися, і після весілля батько влаштував мене і чоловіка працювати разом з ним у військовому госпіталі. Чоловік по роботі часто їздив у відрядження, і ось в один з них я попросила свекра прийти до нас додому.

Я накрила стіл, купила пляшку коньяку, і стала чекати. Він прийшов, побачив і зрозумів, що я задумала і сказав: «Ти мені сподобалася з першого дня, але руйнувати сім’ю сина я не хочу. Але так як він буде часто їздити у відрядження, а ти будеш одна, то вже краще я, ніж хтось інший».

Ви, напевно, подумаєте, як я могла лягти в ліжко практично до свого батька; відповім, що змогла: я його дуже любила. Я народила двох дітей, від свекра, а чоловік думав, що від нього і все у нас було добре, поки несподівано не приїхав чоловік раніше з відрядження.

Самі розумієте, що було, з чоловіком розійшлися, свекор перестав зі мною спілкуватися, навіть звільнив з роботи, в результаті я залишилася одна. Дружину свою свекор не кинув, він попросив у неї вибачення і все їй розповів. Чоловік звільнився і поїхав дуже далеко; він спілкується тільки зі своєю мамою.

Я подавала на аліменти на чоловіка, але суд мені не присудив їх. Свекор, допомагає, адже діти-то його, але мої діти постійно запитують, а де тато, де дідусь; а що я можу їм відповісти, що це не дідусь, а тато. Я поїхала до своїх батьків, але вони мене не взяли, і я зняла квартиру, влаштувалася на роботу, діти ходять в дитячий сад — ось так і живу.

Заміж так і не вийшла, мій свекор незабаром пішов на пенсію, зі мною і дітьми він не спілкується, зі мною навіть мої батьки не спілкуються. Коли мій тато захворів і прийшов на прийом до лікаря, то він потрапив до мене; так він ні слова не сказав, розвернувся і вийшов, а потім пішов до іншого лікаря. Минуло дуже багато років, діти вже виросли, вчаться в медичному,

у них все добре, а я так і залишилася одна, ніхто мені не потрібен, крім мого свекра: це була любов на все моє життя. А мій колишній чоловік незабаром одружився, але він не знайомив свекра зі своєю новою сім’єю. У нього все добре; скажу чесно, я була дуже рада за нього, він не погана людина, але я його не любила, ось і все.

Зараз мені вже дуже багато років, я хочу вам всім сказати: хто був або є в такій ситуації, як я, то дуже вас прошу, не руйнуйте ні сім’ю свою, ні чужу: щастя це не принесе нікому. Не будьте запасним аеродромом ні для кого, як би ви не любили.

Ми з чоловіком чудово розуміли один одного, але це було протягом лише кількох років після шлюбу. Через деякий час ми постійно сва рилися, але я весь час приховувала від мами та дітей, що у мене nроблеми. Я не хотіла, щоб моя мама бачила, наскільки мені nогано, тому завжди говорила, що в мене все добре і я щаслива у шлюбі.

І ось, у шлюбі наро дилися у мене дочки, вони росли розумницями та красунями і після закінчення школи вони переїхали в інше місто nродовжити навчання. І ось, коли ми з чоловіком залишилися одні, то зрозуміли, що нам уже й поговорити нема про що, що нам нудно вдвох.

Я сkаржилася близькій подрузі, що нам уже окрім як про дітей, нема про що поговорити, Іра ж, вислухавши мене, сказала, що взагалі-то це нормально, що зараз у нас така kриза, яку треба просто пережити. Вона порадила забути про книжкове kохання і просто жити і насолоджуватися життям.

Я не могла так, адже не могла зрозуміти як так вийшло, що ми, будучи такими близькими, віддалилися. Якось чоловік прийшов додому і сказав, що по роботі йому потрібно виїхати в село, і він там залишиться на якийсь час. Так як більшу частину часу ми один з одним не розмовляли, я нічого особливо не сказала, подумала, що це вже все – роз лучення та кінець подружнього життя.

Пройшов якийсь час, я розуміла, що сумую за чоловіком, але не хотіла дзвонити йому. Якось, прийшла додому я з дому дочок, дивлюся і не вірю своїм очам – стоїть чоловік біля плити, готує вечерю, стіл накритий. Я стояла і дивувалася, а він сказав, щоб я помила руки і сіла за стіл,

коли я запитала, що за свято, він підійшов до мене, обійняв і сказав, що скучив і хотів зробити мені приємне. Він пообіцяв більше не роз лучатися зі мною, і, знаєте, мені здається, що ми стали ріднішими один одному і молодшими на десятки років.

Степан і Стефанія любили один одного, самі не пам’ятали, відколи. Тікали ще малими від всіх в волошкові пшеничні поля, придумували там свої казки, розповідали-шепотіли їх тільки один одному, щоб не чув ніхто, крім вітру … Росли. Стефа гарнішала з кожним новим днем, розквітала, очі синіли, волосся набиралися золотого кольору того колосся, серед якого був їх дитячий рай.

Ох і кавалерів за нею стелилося! Але вона любила свого Степанка, звичайного, невисокого, русявого, кароокого. Степана зшбрали в ар мію, Стефа залишилася чекати. Під час служби зі Степаном стався прикрий випадок, і хлопець залишився одноруким. Написав Стефанії: зустрів тут і покохав іншу, живи без мене. Стефа не хотіла вірити. Не хотіла

Але поруч опинився Олексій, син заможних батьків, онук колишнього голови колгоспу. Гарний, справний, ні на крок від Стефанії не відходив. А їй так пік душу той Степанков вчинок! Представляла, що біля нього інша і сама притулилася до іншого. Мотрона, Алексєєва мати, Стефу не хотіла.

З голодранців дівка, ні грошей за пазухою, ще й хлопці навколо неї табунами в’ються. А Альошка її як теля біля неї довірливий Весілля зіграли тиху, не до душі Мотрі була невістка, тому і чоловіка вмовила не викладати на гуляння. Коли Стефанія носила дочку під серцем, в село повернувся однорукий Степан.

Вона все зрозуміла Степан тихо жив зі своїми батьками, роботу якусь йому на фермі знайшли, навіть машину купив на привезені з ар мії гроші. Намагалися не зустрічатися зайвий раз, хоча складно було, тому що будинок батьків Олексія, в якому жили молоді, стояв на одній вулиці з будинком Степана.

Стефа наро дила дівчинку, схожу на неї саму, як дві крапельки води. І почалося Ні дня не минало, щоб не дорікала свекруха: дитина не Льошкіна, нагуляна, вона же ні крапельки ні на нього, ні на весь їхній рід не схожа! Стефа терпіла, чоловікові не скаржилася, сказала лише раз, на що почула: – Не звертай уваги, дорога, мамці аби щось говорити.

Стефа рік намагалася не звертати, та в той день свекруха перестаралася. І грядки Стефанія погано пройшла, і борщ пересолила, ще й «нагуляний» мала усе пиріжки з вишнями понадкушувала … – Більше ви нас не побачите, раз вона не ваша! – вигукнула Стефанія. Мотря мовчки відвернулася, зробила вигляд, що щось робить.

Стефа швидко зібрала речі свої і малої – скільки їх там? – вийшла на вулицю, пройшла кілька будинків, постукала у вікно до Степана. – Відвези нас кудись далеко, Стьопа .тому що тут нам життя не буде. У Степана бабуся в сусідньому районі в селі сама в будинку вік доживала. Туди і відвіз.

Зробили ремонт згодом в хатині, бабуся в кращий світ відійшла, доглянута і радісна від такого щастя на старість – малюків поняньчити, з невісткою та онуком слівцем перемовитися. Стефа після того втечі лише через кілька місяців вперше до батьків зважилася приїхати в рідне село.

Односельці на той час уже погуділи, як бджоли, погуділи, та й втратили інтерес до їх драмі, бо в житті все таке швидкоплинне. Розлучилися з Олексієм, розписалися зі Степаном. Наро дили ще двоє діток. Всі вже виросли.

А стара Мотря доживає віку зі Степаном і Стефою. Забрали вони жінку, коли зовсім сама на світі залишилася. Тиха-тиха тепер Мотрона стала, і кожен раз, коли колишня невістка ставить перед нею тарілку з ароматним супом або пирогами, цілує Стефі руки …

Мені 30 років, я живу одна в квартирі, яку мені подарували батьки. Коли їх не стало, я на кілька років впав у депресію, тому що залишилася зовсім одна в цьому світі — у мене немає ні родичів, ні друзів. Але у мене є мій улюблений чотириногий друг. Його звуть Фаст. Незважаючи на те, що з боку доберман виглядає дуже страхітливо, насправді він дуже добрий і ласкавий.

Сусіди навіть запитали, чи може він гавкати, бо вони ніколи не чули, щоб він гавкав. Звичайно, він може все. Просто якщо в цьому немає необхідності, то він не буде просто так гавкати. І ось, як завжди, ввечері ми з Фастом вирушили на прогулянку в парк. Було вже темно, і парк був майже порожній.

Ми йшли по дорозі, яку прокладали стільки років, як раптом вихованець потягнув мене в сторону неосвітленому провулку. Там не було ліхтарів, тому ми не пішли туди гуляти. І на цей раз, з якоїсь причини, Фасту захотілося піти саме в той провулок. Він явно щось відчув, але я боялася йти туди, тому деякий час пручалася. У якийсь момент я почула якийсь вереск, що доносився з боку того самого нещасливого провулка, і я злякалася ще більше.

Але після цього Фаст почав тягнути мене в цьому напрямку з особливою силою, так що я просто не могла не піддатися його тиску. На щастя, ви можете включити спалах на телефоні і використовувати її як ліхтарик, що я насправді і зробила. Після цього ми з Фастом пішли в ту сторону, звідки долинув цей незрозумілий звук. Чим ближче ми підходили, тим голосніше і чіткіше ставав звук.

І, нарешті, ми досягли самого джерела звуку. Перед нами стояла коляска, в якій плакала дитина. Було вже прохолодно, так що дитина навіть захрип, тому його плач перейшов у виття. Коли я побачила все, мене охопила паніка. Що тут могло статися? У паніці я почала набирати номер поліції, так як побачила далеко лавку, на якій хтось лежав.

Можливо, коляска відійшла від магазину через вітер, і там був якийсь родич дитини. Взявши малюка на руки, щоб хоч якось зігріти його і заспокоїти, я підійшла з ним ближче до лавки. Виявилося, що там спала дівчина. Вона виглядала не дуже доглянутою, але і не була схожа на п’яницю.

Я почала будити її. Мені було важко, тому що вона була в глибокому сні, але вона нарешті відкрила очі. Коли дівчина побачила мене зі своїм сумували дитиною на руках, вона сама заплакала. Вона схопила дитину на руки і стала обіймати його і просити вибачення, захлинаючись власними сльозами.

Коли дівчина трохи заспокоїлася, вона розповіла мені, як вона сюди потрапила. Як виявилося, Віке всього 17 років. Вона сама виховує дитину, у неї немає вдома, тому вони живуть разом з малюком в маленькій кімнаті багатоквартирного будинку. Вона недовго зустрічалася з батьком дитини, але вже жили разом на знімній квартирі.

Дівчина вступила до інституту, а вечорами працювала посудомийкою, щоб залишалися хоч якісь копійки. Хлопець не працював, але все одно приносив гроші, хоча і не говорив, звідки він їх узяв. Як тільки стало ясно, що Віка вагітна, її коханець швидко зробив ноги, буквально випарившись.

Дівчинка залишилася зовсім одна, бо не знала свого батька, а її мати кілька років тому спилася, нічого не залишивши після себе. Дівчина залишилася не тільки з дитиною, а й з боргами за квартиру. Виявилося, що хлопець якийсь час не платив орендну плату, а брав гроші собі.

Тепер Віці належало погасити накопичений борг з мізерної зарплати. Для цього вона пішла з інституту і влаштувалася на дві роботи. Отримавши борг, господарі квартири вигнали її на вулицю. Віка була вже на останніх місяцях, тому не могла працювати. Отже, вона залишилася одна без даху над головою.

На щастя, двірник впустив дівчину в комірчину у багатоповерхівці. Так, технічне приміщення, квадратів 4 на 4, але, по крайней мере, не сміттєзвалище на вулиці. Коли народився Максим, все стало ще гірше. Грошей зовсім не було, сусіди іноді годували дівчинку.

На дитячі гроші Віка купила стару коляску, підгузники і одяг для малюка. Вчора у неї пропало молоко, і сусідка порадила їй випити пива, щоб воно з’явилося знову. Віка зробила два ковтки на порожній шлунок і заснула в парку. А потім я зустріла її. Можна сказати, що їй пощастило, тому що дитину могли забрати.

Я відвезла дівчину в її «будинок». По дорозі я купила продукти харчування і необхідні засоби гігієни для дитини. Коли я побачила комірчину, я була вражена. Ні вікон, крихітна кімната, ніяких меблів — матрац на підлозі і електрична плитка збоку.

Я залишила їх там і пішла з тугою в душі. Я не спала всю ніч, думаючи про цю дівчину. Вранці я прийшла до неї і запропонувала переїхати до мене. Я живу одна, у мене є вільна кімната для неї і Максимка. Дівчина заплакала і сказала, що у неї немає грошей. Я сказала, що мені не потрібна орендна плата.

Я вже давно мрію про сестру. Звичайно, Віка відразу ж почала збирати свої нечисленні речі. Тепер ми всі живемо разом. Віка взяла на себе всі сімейні турботи. Виявилося, що вона чудова господиня. Ви б знали, як смачно вона готує! Не дивно, що дівчина мріяла стати шеф-кухарем.

Я думаю, що все ще попереду. Тепер ми разом — сім’я не по крові, а по духу. Зрештою, самотні душі повинні підтримувати один одного, тому що кожен потребує підтримки та піклування!

Після того як матері не ста ло, Надя, Льоша, Паша та Антон дуже рідко на дачу приходили. Тут усе нагадувало про маму. Їм спочатку було дуже сkладно звикати до відсутності мами.

Влітку хлопці вирішили з’їздити до батька в інше місто, але дорогою вони вирішили зібратися духом та повернути на дачу. У будинку все було як раніше. Здавалося, зараз із кухні вийде мама з підносом, повним пиріжків з картоплею та з капустою. Але…

Mами не було. Хлопці кілька хвилин мовчки стояли на порозі. Тут найстарший, Олексій, сказав: — Ходімо на кухню, маємо бутерброди. Влаштуємо міні-перекус і поїдемо далі. — А топити не будемо? — Запитала Надя.

— Ми недовго тут затримаємось, немає сенсу, — сказав Льоша. – А мама топила б… – видав Паша. — Так, — Льоша завжди відрізнявся імпульсивністю, — мами немає. Її не повернути. Насолоджуйтесь тим, що маєте. У повітрі знову повисла тиша. Надя розклала їжу на столі. Хлопці почали їсти і згадувати маму.

— Адже вона мене найбільше любила… — заявила Надя. — З чого це? – дожовуючи булочку, спитав Антон. — Коли ми з нею з ринку якось поверталися, стільки всього набрали… Вона мене зупинила і каже: «Я ж тебе найбільше люблю, тільки братам не говори, обра зяться ще …».

— Ага, — сказав Антон, — коли я в ліkарні лежав, вона мені так само сказала. Я ж так зрадів, а то думав вона мене найменше любить через те, що часто до ліkарні потрапляю. — Ви не повірите, — сказав Паша, — вона мене теж більше вас любила. І всі хором засміялися.

Льоша сидів, дивився на молодших і тихо згадував усі мудрі слова мами. Раптом очі його заблищали. — Вона завжди давала, нічого не вимагаючи натомість. Усіх вислуховувала, а сама все переживала у собі. Мама всім допомогла, чим змогла, як встигла… Не забувайте її та шануйте батька!

«Я таємно удочерила кинуту дівчинку прямо в пологовому будинку. Оксана була записана як друга дівчинка в моїй двійні ». Коли одного разу ввечері вирушила до лікарні з переймами, ми з чоловіком чекали появи нашого четверту дитину. Тобто в той час наша сім’я вже була «безнадійно великий» Мої другий і третій хлопчики — близнюки, хоча ні у мого чоловіка, ні у мене в родині не було близнюків до нас.

Тому після моєї наступної вагітності головним сімейним питанням (з часткою гумору, звичайно) був: «А що, якщо знову з’являться близнюки?». Наші бабусі і дідусі були дуже вражені: спочатку ми повинні були порадувати їх усіх. Завдяки УЗД вдалося з’ясувати, чи були вони близнюками чи ні. Виявилося, немає: четвертий «ніндзя» йшов один. Нарешті все скінчено …

Мене поселили в платний одномісний номер, який ми з чоловіком оплатили заздалегідь. А через пару годин мені принесли мого маленького хлопчика для годування. Через кілька хвилин головний лікар увійшов в мою палату і сказав, дивлячись вниз.- У нас тут така ситуація …

– Сьогодні вранці 18-річна дівчина народила дівчинку, написала відмову, викликала таксі і поїхала з лікарні.- Вона ледь могла ходити після пологів, але вона не хотіла залишатися в лікарні ні на хвилину більше. У неї почалася істерика, мені довелося відпустити її.- А дівчина така гарненька, здорова. А ти, як я знаю, дійсно хотіла близнят.

— Я тут подумала … Може бути, ти зможеш забрати дитину?- А ми напишемо, що ти народила двійню …- Тому я не хочу віддавати дитину до будинку маляти. Що це за життя для дитини? Одні сльози ….- Звичайно, це незаконно, ви можете пройти офіційну процедуру усиновлення, але це місяці, і ще не факт, що все вийде.

– І весь цей час дитина буде перебувати в дитячому будинку. Шкода …Чесно кажучи, я була приголомшена …Я була добре знайомий з керуючої, Любов’ю Степанівною. Приємна жінка, дуже добра. Ми також розмовляли за межами лікарні. Тому, мабуть, вона і звернулася до мене з таким «слизьким» пропозицією. Але на карту були поставлені життя і доля відказника …

Я прийняла рішення майже миттєво!- Пішли. У мене є досвід виховання близнюків. Нам просто не вистачає п’ятої дитини, щоб зрівняти рахунок. Я сказала це в жарт, звичайно, але в кожному жарті, ви знаєте … До речі, всі мої діти-хлопчики, а мій чоловік так мріяв про дочку … Це було в лихі дев’яності, дітей тоді не реєстрували через органи опіки. Моя Оксана була просто записана як моя друга в двійні.

І я пояснила свою сім’ю наступне: мовляв, буває так, що другу дитину не видно на УЗД для першої дитини. Тому родичі не задавали багато питань Про це знав тільки мій чоловік, і він прийняв моє рішення «на ура». Найсмішніше, що Оксана дуже схожа на нього, така ж блакитноока і блондинка. Зараз діти виросли, і ніхто навіть не підозрює, що Оксана нам не рідна. Я і сама про це забуваю … Моя дорога дочка!