NEWS 2SWEET

Я особливо не дружила з сім’єю чоловіка. Намагалася не сва ритися з ними, трималася осібно. У свята відвідували їх з чоловіком і дітьми. Вони теж іноді приходили до нас в гості. Незабаром, чоловіка по роботі запросили працювати в столицю. І ми всією сім’єю, чоловік, я і дві дочки, переїхали в нову квартиру. На вихідні до нас приїхали свекруха і зовиця. Принесли з собою подарунок на новосілля. Чоловік попросив мене накрити на стіл і підготувати гостьову кімнату. Відпросилася з роботи в п’ятницю, і весь день провела на кухні. У суботу, з ранку, чоловік поїхав на вокзал зустрічати матір і сестру. При вході нам був урочисто вручений подарунок-електричний чайник. Потім родички оглянули всю квартиру.

Урочиста вечеря пройшла в теплій дружній обстановці. Тільки я відчувала себе офіціанткою, то подавала на стіл, то прибирала зайве. Одне радувало-завтра вони поїдуть! Раптом Світлана весело повідомила, що вони взяли зворотний квиток на середу. Погостюють тут, місто подивляться. Я трохи дар мови не втратила від такої новини. Але потім заспокоїлася. Може хоч пару днів мене від готування звільнять. Але не тут-то було. Вони прокидалися, гуляли весь день, потім відпочивали до мого приходу з роботи і чекали, коли я приготую вечерю. Я дуже втомилася. Ледве дочекалася середи. Коли вони поїхали, я нарешті вільно зітхнула. Та не тут-то було! На свята до нас приїхала Світлана.

Слідом-свекруха. Потім зовиця вирішила з подружкою у нас пожити тиждень. Я цілий день працювала, потім приходила втомлена додому, прибирала квартиру, і готувала вечерю. І ніякої доnомоги — ні фі нансової, ні фізичної. І ось, черговий дзвінок від Свєти. Вони з мамою хочуть відзначити Новий рік у нас, і затриматися до кінця свят. Я як представила цю ситуацію, мені погано стало. Я довго думала, і, нарешті, вирішила. Дівчатка були вже дорослі, їм потрібні різні кімнати. Переселила молодшу дочку в гостьову кімнату. А диван поставили в зал. Він у нас суміщений з кухнею і коридором. Я подзвонила Свєті і сказала, що спати з мамою доведеться на кухні. Вони обурилися. Адже у них була окрема кімната! Через день зовиця повідомила, що вони передумали приїжджати до нас на свята.

Як будь-яка хороша мати, я хотіла для своєї рідної дочки щастя і вигідного заміжжя, і обов’язково, щирої любові, адже без цього ніяк. У мене самої особисте життя не склалося зовсім — розлучилася з батьком моєї дочки, коли їй було всього лише п’ять років. Потім я вийшла ще раз заміж, народилися у мене два синочка — двійнята, але і з другим чоловіком життя не дуже склалася, ми то розбігаються з ним, то знову сходимося, коли чоловік хоч трохи береться за розум. Я вже так втомилася з ним.

А живемо ми всі в двокімнатній квартирі, в тісноті, місця зовсім мало. Дочка моя виросла справжньою красунею, я знала, що вона знайде собі принца. Не зовсім гарна приказка: «Не народись красивою, а народись щасливою»; перш за все дівчині потрібна гарна зовнішність, тоді і щастя буде, як би ви до цього не ставилися, але це правда. Став за моєї Юлею доглядати хлопець: сам красень, та ще й з багатої сім’ї. Батько у нього якийсь вчений, раніше у вищому навчальному закладі престижному викладав, а зараз бізнесмен. Сім’я зятя має свій дім за містом, такий шикарний:

високий, яскравий з ландшафтним дизайном у дворі, альтанкою, гойдалкою, басейном. Навіть лазня є, незважаючи на те, що в будинку є ванна-джакузі, душова кабінка і два туалети. Я в таких будинках ніколи ще не була, у моїх знайомих і родичів такого немає, тому мені не було де це все побачити. Сваха не дуже була рада тому, що її син вибрав мою дочку: мовляв, немає у Юлі вищої освіти, вчилася всього лише на кухаря, сім’я не така багата, як у них, та й взагалі наша сім’я їм зовсім не рівня. Як вона сказала своєму синові: «Так, красива у тебе наречена, ну і що? Хіба тільки в цьому справа? ». До речі, моя дочка дуже хороша людина — вона добра і скромна.

Це теж важливо для жінки, хоч це і не видно очима, але відчувається дуже. Загалом, зять наполіг на весіллі, молоді подали заяву в РАГС, і ми відгуляли весілля. З мого боку я подарувала молодим тільки 3 тисячі гривень, у мене більше не було, а так ніде правди діти — свати вклалися в ресторан і другий день гуляння зробили у себе в будинку. Ось тоді, на другий день весілля я і подивилася цей будинок: перший поверх — величезна кухня, санвузол, коридор, гардеробна, і широченна вітальня, суміжна з батьківською спальнею. Другий поверх-це хол, санвузол і дві великі окремі кімнати: зятя і його молодшого брата.

А на вулиці широка тераса. Я впевнена була, що кімната зятя буде для молодих. Але я дуже помилялася, про це навіть ніхто і не думав: все з’ясувалося на третій день весілля, в неділю, коли зібралося вузьке коло родичів нареченого і нареченої. Виявилося, що молодим тут місця немає, тут їх не чекають і навіть думати про те, що вони тут будуть жити, ніхто не хоче. Татко вирішив переобладнати кімнату свого одруженого сина на свій кабінет! Уявляєте — вигнати дітей заради кабінету.

Я про таке навіть подумати ніколи не могла. Я сиджу, після всього почутого, Кажу: «І куди ж тепер діти наші підуть жити? У мене взагалі такий сум на душі, адже мені нікуди їх до себе взяти: двокімнатна квартира з двійнятами ». Про чоловіка я навіть не казала, на весіллі не було — знову десь вдома тиждень немає його, і я вже не знаю, зійдуся з ним, або вже ні. Але і все одно — двокімнатна квартира занадто мала для проживання двом сім’ям, а в будинку сватів місця дуже багато.

Але сват мій якось так серйозно і рішуче сказав: «Я від батьків пішов у 18 років в своє життя, сам навчався, сам працював, сам всього досяг, ніколи ні на кого не сподівався. І син — якщо одружився, то нехай всі труднощі сам долає, з нуля почне будувати життя своєї родини. І другого на вільні хліби відпущу, коли одружиться! Треба, щоб діти самі собі заробляли на хліб ». І сваха щось там чоловіку свомупідтакувала, мовляв — правильно, не можна, щоб в будинку дві господині були, тому що це не до добра. Ось такі ось багатії, виходять.

Так свої метри вони в будинку пошкодували, ось і все. Але ж це рідна дитина. Дивлюся на молодих — обидва мовчать, вниз дивляться. Кажу сватам: «так як вам не соромно, ви ж не бідуєте, добре так живете, в достатку. У дітей зараз нічого немає, нехай вони на ноги встануть, у вас поживуть хоч трохи, а намітиться хоча б своє житло в кредит, нехай йдуть, допоможемо їм всі разом! ». Дочка на мене дивиться — мовляв, мовчи!

А я не захотіла мовчати, почалася суперечка якась. Сваха розсердилася, пішла з тераси в свою кімнату, а сват ще щось там в спину мені говорив щось там про самостійність і дорослих людей. У підсумку, дочка викликала мені таксі і я поїхала. Як і передбачалося — протягом тижня молоді зібрали речі і знайшли собі квартиру, яку орендували за свої гроші. Свати, багатії такі, нічим їм не допомагають: зять працює, і Юля моя теж зараз працює в їдальні, платять рахунки, оренду і хочуть ось кредит на машину брати.

Важко їм, і допомогти я не можу молодим зовсім нічим. Ніколи не любила таких багатіїв, ніякого бажання немає з ними спілкуватися зовсім. Не таким я уявляла життя своєї дочки. Зять хороший, це так, але сам став зараз жити бідно, і дочка з ним поруч. Ну хіба можна бути людям настільки жадібними, маючи такі великі гроші? Як так можна? Що я можу зробити, щоб змінити життя своєї дочки і зятя на краще?

З сімнадцяти років я зустрічалася з хлопцем. Тоді я тільки вступила до технікуму. Вже на останньому курсі ми з ним уже заговорили про весілля. Перед випуском з’ясувалося, що я ваrітна. Мій хлопець просто втік до іншого міста. Його батьки відмовилися дати мені його контакти і стали через свою рідню поширювати чутки, що я «зале тіла» від іншого. Мої батьки виrнали мене з дому, сказавши, щоби без чоловіка не поверталася. Інші родичі також відвернулися від мене. Я залишилася зовсім одна. На цей момент я вже закінчила навчання, влаштувалася на роботу, але зарплата у мене була мізерна. Я не могла винайняти квартиру, жила в гуртожитку, їла найдешевшу їжу.

Аби вижити і наро дити дитину. Чи то від такої їжі, чи то від нер вової напруги, але в мене стався викидень. Виписалася з ліkарні, я знайшла іншу, набагато прибутковішу роботу. Потім вступила та закінчила університет заочно. За цей час вже накопичила достатньо коштів, щоби купити собі квартиру. Зробила якусь кар’єру. Тепер отримую ще більшу зарплатню. Я абсолютно самодостатня людина. у матеріальному плані. Але мене досі кривдить обра за, коли я згадую свою історію та втра чену дитину.

Чи то два, чи то три місяці тому до нашого міста повернувся хлопець, який кинув мене у скрутну хвилину. Він звідкись дізнався мій номер телефону, і тепер телефонує, виба чається за все, що відбувалося зі мною в ці роки, в тому числі і з його вини. Хоче відновити стосунки. Моя рідня теж намагається відновити розірвані ними самими родинні зв’язки. Дізналися, що я досягла успіху в професії, змогла купити квартиру. Сподіваються, що я зрозумію і пробачу. Даремно сподіваються. Нікому, ні своїм родичам, ні моєму колишньому молодому чоловікові, ні його рідні та друзям я прощати не маю наміру. Нехай навіть не сподіваються.

Я вже 16 років живу та працюю в Італії. Щороку я прилітаю на батьківщину. В основному це весняний період, дати ближчі до мого дня народження, щоб зібрати всіх рідних за одним столом. В Україну я прилітала із Лукою, моїм чоловіком, з яким ми разом уже 5 років. У мене в Україні немаленька сім’я: 2 доньок, син, у кожного – свої сім’ї, і в мене вже 4 онуки в сумі. Не хило, правда? Однак моє сімейне життя було не таким барвистим, як могло здатися. В Італії я виявилася не від хорошого життя. Коли моїй молодшій дочці було 2, я вдовіла. Мені доводилося багато працювати, щоб залишатися із трьома дітьми на плаву.

Коли молодша пішла до школи, я залишила їх із моєю мамою, а сама переїхала до Італії на заробітки. Згодом я почала непогано заробляти, а незабаром і зустріла Луку. За 16 років в Італії я подарувала синові машину, старшій доньці квартиру, а молодшій вирішила залишити власний будинок. — Ванечко , — говорила я молодшому зятю, — не хвилюйся. Я скоро збудую другий поверх, і у вас взагалі 2-поверховий будинок буде. Ну, як побудую… я відправляла доньці гроші на ремонт, а зять сам усе робив своїми руками, щоб бути впевненим у якості виконаної роботи та заощадити гроші.

Цього року діти просто приголомшили мене своїми словами. Не встигла я поставити валізи на підлогу, як Ваня підійшов до мене і сказав, що мені треба переписати на його дружину, тобто мою дочку, мій дім уже зараз. — Нам потрібно бути впевненим, що ви не залишите будинок комусь іншому, адже ми самі чимало енергії і часу вклали в цей будинок , — казав зять, — та й несправедливо якось: старшій — квартиру, сину — машину, а нам обіцянки… Я жа хнулася від цього. Невже єдине, що моїм дітям потрібно від мене – гроші? Може, я їх неправильно виховала?

Поверталася Галина додому завжди через лісопарк. Зі їдальні на роботі вона завжди брала з собою хліб, щоб нагодувати голубів. Того дня вона, як завжди, сіла на лаву і почала кришити хліб для своїх пернатих друзів. Від звичного заняття її відволікло клацання фотоапарата. Дівчина здивовано озирнулася і зустрілася з усміхненим поглядом фотографа. Він зробив ще кілька знімків, а згодом підійшов показати. -Мені здається, що на фотографіях я вийшла значно краще, ніж у житті. Ви справжній майстер своєї справи! — Вигукнула дівчина із захопленням розглядаючи фотографії. -Ні, ви в житті навіть краще, – усміхнувся чоловік.

Галя збентежилася. -А чи не захочете стати моделлю для зйомки? У мене одна ідея є. Взагалі Галя завжди була надто со ром’язливою, об’єктиву вона уникала. Але цей чоловік вселяв довіру та симпатію. Щось у її душі їй підказало, що треба погодитись. Через десять місяців Галя повернулася до рідного села, де жили її мама та бабуся. Мама і бабуся ошелешено завмерли і витріщилися на її живіт. -Галю, від кого дитина?! Ти заваrітніла поза шлюбом? — Вигукнула мама. Бабуся схопилася за серце і осіла в крісло. Галя лише посміхнулася. -Я приїхала, щоб запросити вас на наше весілля.

Ми з чоловіком розпочинали своє сімейне життя з самого нуля. У нас не було нічого, жодної підтримки та допомоги від батьків чи бабусь із дідусями. Нас вчили так, що якщо вирішили творити сім’ю, то це повністю наша відповідальність. Ми не скаржилися. Ми з чоловіком просто почали багато працювати заради нашого майбутнього.

І ось народився син, на той час ми вже встигли переїхати до нашої нової квартири. Син ріс, а ми з чоловіком вирішили, що треба купити йому квартиру. Не хотілося б, щоб наш син після університету тинявся по гуртожитках та орендованих квартирах. Тому знову почали збирати для його кращого майбутнього. Син вступив до університету, коли ми купили другу квартиру. А там уже й до пенсії недалеко. І тут чоловік пропонує мені назбирати на невелику дачу.

Ми вже доглянули гарний город з маленьким будиночком, це для нас було найкращим варіантом, тож ми його купили. Син закінчував своє навчання, все йшло добре. Потім він заявив, що хоче одружитися. Ми з чоловіком були спокійні, а ще горді за себе. Тому що у сина починається його сімейне життя вже у новій квартирі, ми переписали її на сина одразу.

Вони прожили з дружиною три роки, у них народилася чудова донька. Вони ніколи не сва рилися з невісткою, і нам із чоловіком дівчинка дуже подобалася. Тому ми так здивувалися, коли син прийшов додому із валізами. Сказав, що вони розлу чилися і щоб не платити аліменти, він просто переписав свою квартиру на колишню дружину. Нас із чоловіком такий стан справ не влаштував. Ми так довго намагалися заради цієї квартири, старалися для сина.

А він просто взяв і все віддав своїй дружині. Але найжа хливіше сталося далі. Син став жити разом із нами, а за півроку привів у будинок дівчину. Сказав, що вона стане його другою дружиною. Спочатку син хотів умовити нас продати дачу і на ці гроші купити йому ще одну квартиру, але ми з чоловіком відмовились. Життя з новою невісткою було просто нестерnним. Вона мені вдома ніяк не допомагала. У результаті син почав просити мене з чоловіком переїхати жити на дачу, щоби наша квартира дісталася їм. Але це вже було за межею.

Ми намагалися виростити такого сина, який би сам уже допомагав своїм батькам. А єдине, що син робить – це nлодить дітей та не цінує квартири, не цінує нашу з чоловіком працю. Ми сказали синові те, що казали нам колись наші батьки. Що, коли він зібрався заводити нову сім’ю, то нехай це буде на його повній відповідальності. Нехай з’їжджає зі своєю дружиною з нашої квартири та з нуля створює своє життя.

Швидkа привезла її з автовокзалу. Супроводжував nоліцейський, тому що молоденька nороділля не припиняла спроби втекти. Проте у ліkарні вона заспокоїлася. Ім’я свого дівчина не назвала, а документів у неї при собі не було. Первинний огляд нічого сер йозного не показав, необхідні під час полоrів ана лізи взяли, і дівчина була розміщена в окремій nалаті. Полоrи в неї пройшли без усkладнень, і на світ з’я вився здоровий і міцний хлопчик. Але, коли малюка показали молоденькій матусі, та відвернулася. — І так ясно було, що поkине. — ділилися одна з одною медсе стри. — Адже жодного слова про себе не розповідала. Бід ний хлопчик…

Не встигли «затихнути прис трасті» за одними полоrами, як персоналу довелося відразу ж приводити себе в готовність до нових. Швидkа привезла до ліkарні Ольгу з кро вотечею. Та була неnритомна, у важkому стані. Необхідно було ряту вати матір і рішення було прийнято — kесарів розтин. Для матері оnерація пройшла успішно. Але дитину не вдал ося вряту вати. Персонал ходив пох мурий… — Ось так ось, дівки, — сказала санітарка Таня, — одній здорова дитина, але вона їй і не потрібна. Друга втра тила бажану дитину. Нема справедливості на білому світі. Ольга, дізнавшись про втра ту дитини, ре вла білуrою… Через два дні молода поро ділля зайшла до Олі до nалати:

– У мене наро дився хлопчик. Здоровий. Але навіщо йому мати – бродяrа. Його все одно в мене заберуть. Визначать у дитбу динок. Йому там буде поrано, я знаю. Сама з дитбу динку. Але, мабуть, не дарма мене Боr у ваше містечко привів. Виходить, так треба було, виходить, я народ жувала для вас. А ви будете йому гарною матір’ю. Заберіть його.

Дуже прошу… Оля дивилася на відвідувачку, як на боже вільну: — Ти що несеш? Як можна віддати — забрати дитину? Іди, піди!.. Того ж дня молода зникла з ліkарні. Наступного ранку Ольга воркувала, сидячи біля ліжечка малюка. Ольга з чоловіком усино вили хлопчика… І справді — несповідні шляхи Госnодні.

Якось мама сказала своєму синові: »Синку, ти завжди повинен пам’ятати, що я тебе люблю. Ти найважливіше, що є в моєму житті. Ти можеш звертатися до мене завжди, коли тобі потрібна буде допомога та підтримка. Ти повинен знати, що мені приємно, коли ти звертаєшся до мене за допомогою. Не треба дзвонити мені вечорами. Цей час ти маєш приділяти своїй дружині. Можеш дзвонити мені протягом дня, без жодного приводу. Мені буде спокійніше, якщо я знатиму, що з тобою все гаразд. Ніколи не кричи на свою дружину і на мене. Пам’ятай, що жіноче сер це дуже вразливе. Пам’ятай, що жінка – це не слуга.

Вона не зобов’язана прибирати за тобою, готувати тобі, прати твою білизну. Все, що відбувається у сім’ї, має залишатися у сім’ї. Нікому не розповідай про те, що відбувається у стінах твого будинку. Ніколи і ні з ким не порівнюй свою дружину. Просто будь вдячний за те, що маєш. Нікому, навіть мені, не скаржся на свою дружину. Просто цінуй її – і все у вас налагодиться. Якщо я колись захво рію – не забувай про мене. Обов’язково згадуй мене, іноді відвідуй. Але якщо захво ріє твоя дружина — не відходь від неї ні на крок. Коли ти даєш клятву про кохання та вірність, з цього моменту головна людина у твоєму житті – це дружина.

Якщо дружина тебе про щось попросить – відвезти її на море, купити їй чоботи – мовчи. Якщо попросить вдруге – скажи, що подумаєш. А якщо третій – то виконуй її прохання. Ніколи не критикуй родичів своєї дружини, особливо батьків. Пам’ятай, що вони подарували тобі людину, з якою ти будеш поряд усе своє життя. Не забувай про свята. Запиши, якщо поrано запам’ятовуєш дати. І обов’язково вітай свою дружину. Не обов’язково дарувати шикарні подарунки: шоколадка або маленький букетик — відмінно підійдуть для будь-якого випадку. Якщо ти прислухаєшся до моїх слів – то обов’язково будеш щасливий”.

На родила Віра дочку Аню ще до закінчення школи. Для батьків це було великим ударом, адже дочка добре вчилася в школі і була зразковою донькою. Прикрим був і той факт, що дівчина не визнавалася, хто є батьком дитини.Особливо болісно це переживала мама, що не помітила змін у поведінці дитини, не вберегла. Віра від народження мала округлі форми. Коли розкрився факт про вагітність — вже було пізно щось робити. І пішла б на такий крок дочка? Було таке враження, що вона не дуже хвилюється з того приводу. Дитина народилася в кінці серпня — маленька блакитноока красуня. Мама взяла декретну відпустку, щоб доглядати за онукою.

Віра до цього часу із золотою медаллю закінчила школу і на високі бали здала тести — вступила до університету. Попереду на неї чекали п’ять років навчання і по можливості — догляд за Анею. Основний клопіт по суті лягав на мамині плечі — піклуватися про дочку і ростити крихітну внучку. Дівчина була старанною і добросовісною. Після закінчення другого курсу вона паралельно з навчанням почала працювати, що полегшило матеріальне становище сім’ї. Крім того, на її рахунок щомісяця капала невелика сума на харчування та одяг дитині. Хто був таємним спонсором -дівчина не зізнавалася.

Отже, дитина росла в достатку і під ретельним наглядом бабусі. Проходила підготовку до школи. Віра готувалася до захисту і перейшла на повний робочий день. Ось і диплом на руках. Віра несподівано для матері в один прекрасний день приїхала додому з хлопцем — колишнім своїм однокласником Сергієм. Мама відразу здогадалася — він і є батьком дитини. Досить було побачити очі хлопця — такі ж волошкові, як у Ані. І волоссячко такі ж русяве. Варто було тримати в таємниці його батьківство? Тепер дочка зізналася, що Сергій є батьком дитини. Весь цей час він допомагав їй — перекидав гроші на картку. Вони впевнені в своїх почуттях один до одного.

А приховувала Віра ім’я хлопця тому, що він після закінчення школи спробував вступити у військову академію. Факт про наявність дитини міг нашкодити при вступі. А зараз у них обох дипломи на руках, і вони мають намір узаконити свої стосунки, щоб жити, як сім’я. Весілля вони вирішили не гуляти. Прийшли до думки, що хочуть разом з дочкою провідати кілька країн Європи та відпочити в Італії.Про бабусю, матір Віри, вони також подумали — нехай їде з ними разом — заслужила такий відпочинок. Якщо бажає, може перебратися до них жити.

Дача у нас — з давніх-давен. Коли ми із чоловіком вийшли на nенсію, почали активно займатися нею. Відремонтували, садили дерева, квіти. Чоловік робить вино. Здебільшого тут буваємо ми з чоловіком: з весни до жовтня. Із сусідами nроблем ніколи не було. Якщо були малі kонфлікти, то вирішували розмовами. Парканів теж не ставили, а межі ділянок були умовними. Ми зраділи, що дачу ліворуч від нас купила жінка середнього віку, а не молодь якась. У них були б n’янки-гулянки. А так – тихо. Місяць нікого не було у цьому будинку. Потім у липні приїхала жінка із дитиною. Їх, ймовірно, підвіз чоловік. Він поїхав наступного ранку. Тиждень ми з ними не спілкувалися. Чи не знайомилися. Потім її чоловік знову приїхав і вирішив з нами познайомитися.

Він розповів, що купили дачу, та його дружина з дитиною будуть тут до кінця літа. Він буде приїжджати-їхати, бо має роботу. Він позичив у нас лопатки та інші інструменти, щоб займатися ділянкою. Ми радісно дали. Він увечері повернув їх і в неділю поїхав. Тоді все почалося. Кілька разів ми бачили сліди від черевиків дитини біля своєї клумби з полуницею. Але нічого не сказали, тому що доказів не мали. Потім були видерті всі мої квіти. Нас не було на дачі три дні, але полуниці теж не було. Знову нічого не робили: пізно було, хотіли спати. Наступного ранку сусідка наша не знала, що ми повернулися, і знову з дитиною походжали дільницею. Ми тоді вийшли і спитали, що вони там роблять. Вона не знала, що сказати, але потім заявила, що просто гуляють із дитиною.

У руках дитини були вирвані квіти із мого саду. Коли ми вийшли, вона кинула їх на землю. Я сказала, що не треба так із рослинами, і треба підняти їх. Тоді дівчинка почала nлакати, але я не kричала, мирно пояснювала. Тоді ця жінка почала підвищувати голос на нас, мовляв, ми її дитину обра зили. Чоловік сказав їм те, що треба. Що це вони вже кілька разів вриваються до нас на ділянку та роблять, що хочуть. Тоді жінка взяла дитину за руку, і вони пішли додому. Тиждень ми їх не бачили. Вони не виходили із дому. Ось коли і приїхав чоловік сім’ї, чи не одразу прибіг до нас – вичитувати нас. Напали ми, виявляється, на його бідну дружину. Не дали поїсти полуниці дівчинці. Ми нічого не стали говорити, доводити. Нер вів на це не було. Просто вирішили поставити паркан та не спілкуватися з ними. Ми хочемо спокійне життя на дачі, а не розбирання.