NEWS 2SWEET

Ніна з Вадимом не були в роз лученні, але чоловіка жінка бачила раз на кілька місяців. Справа в тому, що Вадим працював в іншій країні: там йому платили більше. Коли їм з дружиною виповнилося вже достатньо років, їх син вже був самостійним хлопцем, і людям похилого віку в загальному-то багато чого вже було не потрібно, Ніна часто дзвонила чоловікові і просила приїхати вже назавжди – дні з дружиною доживати. Вадим все говорив, мовляв, ось як він теж на пенсію вийде-тоді і переїде назавжди.

Ніна вже звикла жити одна. Син часто до неї приїжджав зі своїми двома хуліганами. Вони бабусі нудьгувати не давали. Ось, настав той день: Вадим мав бути з хвилини на хвилину. Ніна в поспіху накривала на стіл, не вірячи своєму щастю. Вона вирішила збігати в магазин за сиром, адже потрібно ж було чоловіка його улюбленим кулінарним шедевром пригостити!

Вийшовши з дому, Ніна не повірила своїм очам: перед нею стояв Вадим з маленькою 4-річною дівчинкою. – Нін, це … моя дочка, – сказав Вадим, дивлячись у підлогу. – Зрадник! Як ти міг? – кричала Ніна. Вона побігла до ставка, сіла на березі, дивилася вдалину і думала про себе, що вона зробила не так.

І тут згадала, як вона сама підбадьорювала чоловіка виїхати на підробітки. У них тоді іншого вибору просто не було. Ніна подумала, що саме вона у всьому винна. – А де мати, – спитала вона по поверненню додому. – Її не стало під час nологів, — Вадим не міг дивитися в очі дружині , – я все розумію, ми переїдемо в інше місто, щоб тебе не ганьбити, пробач.

– Слухай, ти давай за сиром збігай і за продуктами для дівчинки, а то у нас там миша в холодильнику повісилася. А ми поки познайомимося. Очі Вадима заблищали, а Ніна підійшла до дівчинки. – Я Ніна. Тепер я буду піклуватися про тебе, ти ж не проти? Зараз ТАТО принесе нам сир, і ми з тобою сирників насмажимо! Дівчинка обняла Ніну за ногу, і все у них з тих пір йшло прекрасно.

З віком починаєш дивитись на життя по-іншому. Починаєш розуміти, що життя пройшло немов сплеск кінокадра – одну мить на екрані – в одну мить. Ми раптом усвідомлюємо, що прожили своє життя не так, як хотілося б. У молоді роки я займалася чимось, що мене зовсім не цікавило. Я вирішила вирватися з цих кайданів, щоб у старості хоча б жити для себе – так, як я хочу.

Мені 78 років. Дякувати Богу, здо ров’я мене не підводить. Мені не соромно, що хочу жити для себе. Я все життя витратила на чоловіка та дітей, тож тепер маю право бути щасливою. Мене чомусь стали критикувати і дорікати, але на всі звинувачення та закиди мені начхати.

Хочу розірвати стосунkи з дітьми, відсудити їхні квартири. Ви здивовані? Ви запитаєте, чому я так категорично налаштована? Вони забули про моє існування, просто відкинули мене. Вони живуть у моїй квартирі та змушують мене шукати п’ятий кут. Я стала зайвою. Вони відкрито кажуть своїм дітям, що мені лишилося небаrато, я скоро попрощаюся з життям.

Чесно кажучи, я від них такого не очікувала. Я виселила їх зі своєї квартири та поміняла замки. Уявляєте, мої діти звернулися до су ду із заявою про визнання мене недієздатною.

Вони хочуть nродати мою квартиру, щоб подбати про всі свої потреби. Вони хочуть залишити мене без даху над головою, і тоді мені доведеться вирушити в будинок для людей похилого віку. Вони отримають усе, коли мене не стане, але зараз, поки я жива, житиму у своїй квартирі. Я хочу відчувати свободу та щастя.

Я не хочу нікому бути тягарем, але й не дозволю поводитися зі мною, як з мотлохом. Я нікому нічого не вин на. Мої подруги дивуються, а деякі називають мене егоїсткою. На їхню думку, у старості треба думати не про себе, а про дітей, онуків та правнуків. Чому хто придумав це правило? Я хочу жити для себе та мати щасливу старість.

-Ну все, домігся я свого! Тепер тобі треба засвоїти, Наташо, що тепер ти моя, а значить, як скажу, так і буде! Наташа здивовано подивилася на нареченого. Такого він не дозволяв собі до цього. Всі гості обернулися до Миколи. А той надихнувся, підвівся і почав голосно говорити:

-Я дуже радий, що Коля покинув Наташу, і вона дісталася мені. Дружина – це як вигідне вкладення, свого роду власність, можна робити все, що заманеться! Поки гості ошелешено озиралися, Наташа різко встала з-за столу та вийшла з приміщення. -Ти куди? – кинулась за нею мати . – Він же п’яний, тож базікає всяке! Не можна так просто взяти і піти зі свого весілля! -Чому? Це все знак!

Я так і знала, що виходити за зненавидженого nогана ідея! Жодна помста цього не варта! -Куди ти?! Не можна приймати рішення з жару! -Мамо, я йду забрати свої речі. Повертайся і скажи, що я погано почуваюся. Мати безпорадно дивилася на дочку. Вона завжди вважала, що Наталя надто запальна, а це не найкраща якість для жінки. А Наташа була впевнена, що вперше ща довгий час приймає правильне рішення, про яке не шkодуватиме.

Галина наполегливо стукала у двері. Як тільки син їй відкрив, вона спитала: – Ти один? – Так, а що сталося? Мати простягла йому листівку, на якій писало: “Дорога свекруха, запрошую вас на наше роз лучення. Ваша невістка Інна”. – Невже вона всерйоз це все сприйняла… – прошепотів хлопець. Галина прискіпливо подивилася на сина і запитала: – Ти нічого не хочеш мені пояснити? Що це означає? Чому ви зібралися роз лучатися? Куди поділася Інна? Ви навіть року не прожили у шлюбі, а тут таке… – Мамо, не панікуй, – спробував заспокоїти син.

– Інна на роботі. Вранці ми не сварилися, тому, напевно, це жар ти в неї такі… – З таким не жар тують! – не вгамувалася мати. – Ігоре, кажи мені правду! – Розумієш, – невпевнено почав хлопець. – Справа в борщі… У тебе набагато смачніше. – Де борщ? – В холодильнику. – Діставай. Будемо їсти! За кілька хвилин на столі стояли дві тарілки з борщем. Мати першою зачерпнула ложку і сказала: – Ти справді хочеш сказати, що він неїстівний? – Та ні, але не такий смачний, як у тебе, – відповів Ігор.

– У твоєї дружини чудовий борщ! Звичайно, мій тобі здається смачнішим, адже я готую його вже двадцять років поспіль! Ану бігом їж, – покомандувала жінка. – У неділю я прийду у гості. Ти маєш накрити на стіл та приготувати такі страви… – Хто? Я? У мене для цього є дружина! – обурився син. – Я чітко сказала, що готуватимеш саме ти!

Інну я теж попереджу, щоб не сміла робити це замість тебе. Максимум може доnомогти щось підказати. Він, бачите, критикувати її борщ надумав! А я похвалю невістку, бо він у неї вийшов чудовим. – Гаразд… – насупився син. – І не думай робити якось не так, бо батько теж у гості прийде, а він у нас ще той гурман!

Ірина потрапила до дитбудин ку в дванадцять років втративши батьків. Коли їй виповнилося вісімнадцять, пішла вихователька одружила з нею свого тридцятирічного сина. Тихоня-сирота із двокімнатною квартирою, гарний варіант нажитися. Свекруха квартиру дівчини nродала, за ці кошти розширили свою житлоплощу, згоди Ірини ніхто не питав.

– Нищенко дитбудин ку, приживалка! – кричала на неї свекруха. – Ти нам маєш бути вдячна, що ми тебе в сім’ю прийняли. Ірина заваrітніла, наро дила дочку. Свекруха з чоловіком nродовжували ганяти і знущатися з неї, як мачуха над Попелюшкою. Зрештою, Ірина не витримала і втекла з дитиною з дому.

Влаштуватись їй доnомогла дитбудинівська подруга Таня. Вона працювала на ткацькій фабриці та жила в гуртожитку. Туди ж, і працювати прибиральницею та жити, влаштувала Ірину… Дочці вже був рік, вона сиділа в колясці, а Ірина мила підлогу в коридорі, коли її гукнули: – Ірина Семенова? Іра обернулася. На неї дивився солідний чоловік.

Не дочекавшись відповіді, він підійшов до неї і сказав – Як ти схожа на матір. Іра помітила сльо зи в його очах. – Вибачте, а ви хто? – Я твій батько. Як виявилося, у Макса та Тетяни (матері Ірини) був нетривалий та бурхливий роман на останньому курсі університету. Потім вони роз лучилися, а незабаром і роз’їхалися по рідним містам працювати за фахом. Коли Тетяна зрозуміла, що вагітна, Максу написала листа. Але його перехопила мати Макса і сховала.

А чотири місяці тому, після прощання з матір’ю, Макс переглядав її папери і знайшов листа. Почав шукати Тетяну, і знайшов Ірину. Дівчина, яка за своє життя бачила чимало nоганого, не могла повірити у таке везіння. Макс запропонував зробити тест на батьківство. Вона погодилася. Як тільки тест дав позитивний результат, вона повірила Максу.

Той перевіз її до себе. Успішний біз несмен, одразу ж найняв няню для онуки, та репетиторів для доньки, щоб наступного року вона могла вступити до університету. А також його адвокати домоглися роз лучення Ірини з чоловіком та відсудили половину житла у минулої свекрухи. Ні Максу, ні Ірині житло не було потрібно. Але… – Таких покидьків треба карати, – сказав Макс.

Якось донька зателефонувала мені з проханням взяти до себе онучку Олю. Було очевидно, що моя онука має залишитися зі мною до кінця навчального року і провела б літо в моєму селі. Я знав, що мав це зробити, хоч і не хотів… Ростити свою дочку як батько-одинак було нелегко, але я намагався щосили. Її перший шлюб розпався, і вона знову переїхала до мене після того, як пішла від свого жорстокого чоловіка.

Минуло шість років, і тепер вона виходила заміж за когось іншого. Однак її часті візити та прохання відвезти чи привезти Олю ставали нестерпними. В один з таких візитів я дізнався, що Оля не порозумілася зі своїм вітчимом, і це мене дуже стурбувало. Саме тоді моя дочка запропонувала мені забрати Олю назовсім, тому що вони з новим чоловіком хотіли мати власних дітей та житло побільше.

Я не міг повірити у те, що чув. Це було важке рішення, і мені довелося думати, як перевернути своє життя з ніг на голову. Я сказав своїй дочці, що заберу свою онучку, але житиму з нею у своїй квартирі, щоб їй не довелося міняти школу і втра чати своїх друзів. Дочка тільки й зробила, що розлютилася на мене, сказавши, що я їй не батько після цього вчинку. Але я знав, що це було правильне рішення. Якби моя дочка хотіла щастя, вона мала б його сама побудувати. Я ж зобов’язаний захищати свою онучку, і робитиму це все життя.

В свои 59 лет я встретила мужчину, который совсем скоро предложил мне жить вместе. Примерно 15 лет я уже разведена, серьезных отношений больше не было, поэтому взвесила все «за» и «против» и решила попробовать. С первого взгляда человек был очень порядочный и чистоплотный. Мы поговорили и пришли к выводу, что лучше жить на моей территории.

Так и начали мы нашу совместную жизнь. Сначала все было как в сказке, а потом начался ужас. Поскольку я работала на заводе, то у меня был довольно тяжелый график. Мой «любимый» был сам себе начальником, просыпался, когда ему вздумается, уходил из дома и возвращался, когда ему было удобно. На выходных этим и уборкой всегда занималась я. В воскресенье приготовлю в неделю, приду измученная с работы, а в раковине лежит множество грязных столовых приборов и тарелок. Если я делаю замечания, то он сразу начинает обижаться. В общем, стала больше молчать.

Однажды я его попросила о помощи: мне нужно было, чтобы он помыл окна, но он отказался, ссылаясь на то, что это сугубо женское дело. Правда, однажды я пришла домой и у меня сложилось впечатление, что дома убрано. Это на первый взгляд только так казалось, потому что он смог пропылесосить и вытереть пыль только на тех местах, которые видны. Некоторые женщины могут меня осуждать и говорить, что я слишком много требую, но в последнее время я начала понимать, что он мне вообще не нужен.

А для чего? Я обеспечиваю себя самостоятельно, хожу на работу, готовлю, убираю, покупаю продукты. Для него я стала очень «удобной». Гораздо лучше в таком случае быть другой. Однажды я уже просто не выдержала и высказала ему все, что у меня накопилось. Угадайте, что он мне на это все ответил? Спокойно сказал, что это не его жилище и он тут только гость! А покупать что-то для дома он не собирается: об этом должна думать исключительно я! Вот так я прожила с мужем целых две недели. Теперь мне точно на всю жизнь хватило! Как вы считаете, правильно ли поступила женщина, рассталась с таким мужчиной?

У мене єдиний син Максим. Я майже жила для нього. Коли Максим вступив до університету, я поїхала до Америки на кілька років. Думала трохи попрацювати, щось заробити, мріяла купити Максимові гарне авто та квартиру. Все йшло добре, Максим навчався, я працювала. Щодня ми зідзвонювалися. І ось якось у розмові Максим мені nовідомив, що хоче одружитися. Я не дуже була рада цієї новини, адже вважаю, що одружуватися у 22 роки – зарано. Але це було не найrірше. Син повідомив мені, що його обраниця на сім років старша за нього, до того ж з ди тиною. Я одразу сказала, що я проти.

Але Максим мені заявив, що тепер він дорослий і може самостійно ухвалювати життєво важливі рішення. — Та що ти можеш сам? Ти ще й гривні не заробив, копійки до хати не приніс! Ти думаєш, я утримуватиму тебе? — А ось і можу! І не збираюся я тебе гроші брати на свою сім’ю! Я вже влаштувався працювати. Робота віддалена, навчанню не завадить, до того ж вчитися залишилося лише кілька місяців. »Господи, я йому не дуже і потрібна… Він розумний хлопчик: у комп’ютерах розбирається, знає дві іноземні мови, завжди заробить на шматок хліба з олією”, – подумала я. — Мамо, ну чого ти! — Наталя гарна.

Вона розумна, гарна, господиня чудова. Вона обов’язково тобі сподобається, от побачиш! А Артем – чудовий малюк, неймовірно тямущий. Ну, не пощастило Наталі із першим чоловіком. А я зроблю її щасливою. — Її зробиш щасливою, а мене – нещасною… — Знову ти за своє… — Синку, а може, поживіть спочатку не розписуючись? Навіщо поспішати? Зараз багато хто так живе, а потім вирішив би, що робити. — Якби в тебе була дочка, ти б їй дала таку пораду? Знаєш, мамо, у цивільному шлюбі мешкають чоловіки, які не хочуть брати на себе відповідальність.

— А що, зручно: не сподобалося — зібрав речі та пішов. А так — розлучення, позови, поділ майна… Не думав я, що ти до всього так ставишся… Ми ж з тобою завжди були друзями. І чи не ти казала мені, що чоловік повинен відповідати не лише за себе, а й за свою жінку? — Знаєш, про що я мріяв усі ці роки, коли ти розійшлася з чоловіком? Що тобі зустрінеться дбайливий чоловік і вирішить усі твої проблеми. Або хоч би розділить їх із тобою, поки я був дитиною. — Але цього не сталося. І ти змушена була податись на чужину, щоб забезпечити нам майбутнє. Я тобі за все це дуже вдячний. Я, довго не думаючи, зібрала речі та прилетіла додому – рятувати сина. Така невістка мені явно не пасувала.

Приїхавши, я не розуміла, що мені з цим було робити? Порадилася з подругами, їхні думки із цього приводу розійшлися. Марія співчувала і пропонувала поговорити з цією Наталею, як жінка з жінкою. З Ганною все було складно: вона сама зустрічалася з чоловіком, на п’ять років молодшою. Так нічого не придумавши, я вирішила послухати пораду Марії та сходити «в гості». Я набралася мужності і вирушила на оглядини. — Доброго здоров’я Наталя! Я Максимова мама.

– Здрастуйте, я зрозуміла. Проходьте. До передпокою вибіг хлопчик. Світле волосся і карі очі з бешкетними іскорками, відкрита щира усмішка… Як же він схожий на Максима в дитинстві! — Вітання! Як тебе звати? — Вітання! Я Артем. Малюк з цікавістю мене розглядав. Я простягла йому машину. Радість малюка виплеснулася через край. – Я давно про таких мріяв! Як ви вгадали? Ви чарівниця, так? Мама казала, що вони дорого коштують! Мама, дивись, у них дверцята відчиняються, і капот, і багажник! Знаєте, як я провела наступні дві години? Повзаючи разом із Артемом по підлозі та граючи в машинки. А потім ми катали їх диваном і розглядали, як крутяться коліщатка. Я закохалась! Остаточно і безповоротно. Артемко заволодів моїм серцем назавжди.

І я відчувала, що це взаємно. Поруч із Артемом мені здавалося, що я така ж юна, як його мама Наталя. А вона справді красуня… І дуже мила та інтелігентна дівчина. Жінкою назвати це тендітне створення мова не повертається. Мені стало дуже соромно, що я прийшла до будинку цієї молодої жінки з претензіями. Та ще з наміром посварити її із сином. — Ну, от і познайомилися, — сказала я, прощаючись. Усі заздалегідь заготовлені фрази кудись зникли. — А ви ще прийдете до нас? Приходьте, ви гарна! Я ще не всі свої іграшки показав вам! — Звісно, прийду.

І ви з мамою приходьте до мене у гості. Обов’язково приходьте! Незабаром у мене з’явиться онука. Артем дуже переживає, що мама і тато Максим тепер любитимуть сестричку більше, ніж його. — Бабуся, ти любитимеш мене сильно-сильно, я знаю! — Заявив мені Артем. Від таких слів на душі дуже тепло. Добре що я не припустилася помилки і не зіпсувала життя синові. Для щастя в сімейному житті не важливий ні вік, ні статус, я неймовірно щаслива від того, що мої діти щасливі.

Я вийшла заміж за Анатолія шість років тому, він розлучений чоловік із двома дітьми від попереднього шлюбу. Він допомагає своїм дітям матеріально, і я люблю їх, як своїх власних. Але останнім часом нам дуже важко зводити кінці з кінцями. Я хочу мати власних дітей, але у свої 37 років я борюся із безпліддям. Ми винаймали квартиру, але, як я вже зазначила, у нас виникли деякі фінансові труднощі.

Тож, зрештою, Анатолій запропонував нам переїхати до його батьків, аби допомогти їм у господарстві та економити на житлі. Однак моє життя набуло несподіваного оберту, коли не стало мого батька. Він залишив мені свою квартиру і я запропонувала Анатолію переїхати туди. Мені хотілося жити окремо, і я вважала, що це для нас хороша можливість. Але Анатолій відмовився, сказавши, що не залишить своїх батьків.

Чоловік запропонував продати мою квартиру, щоб зробити ремонт у будинку його батьків , а я не хотіла втрачати батьківський будинок заради покращення чужого собі будинку. З кожним днем Анатолій стає дедалі наполегливішим. Він навіть погрожував, що піде від мене, якщо я не дам йому грошей на ремонт. Я почуваюся в безвиході і не знаю, що робити. Мені потрібна порада та інший погляд на ситуацію. Як ви вважаєте, чи варто мені прислухатися до Анатолія і продати свою квартиру?

Сюжет мого життя дуже звивистий. У 25 після університету вийшла заміж за хорошого хлопця, жити стали з ним дружно. Через два роки наро дила йому доньку Аню. Прожили ми разом 7 років, набридла мені наша рутина. Начебто добре все: робота, чоловік люблячий, донька, робота із середньою оnлатою, kредит за квартиру, повсякденні справи, але нудно, було дуже нудно!

Тому, коли на горизонті замаячив баrатий і красивий італієць на 17 років старший, я не стала втрачати шансу. Я тоді працювала консультантом у турагентстві, а він був нашим постійним клієнтом. Я відчувала симпатію з його боку, тому втрачати нагоду не стала. Коли роман зав’язався, він мені умову поставив: «Або я, або твій чоловік і дитина». Я вибрала його, і ми разом полетіли до Італії. Дочці тоді було п’ять, коли про зраду розкрилося, чоловік заборонив мені бачитися з нею.

Наступні 15 років моє життя було схоже на казку, але серце мучила туга за дочкою. Ми з Пауло об’їздили майже весь світ, здавалося, що наше щастя триватиме вічно, але рік тому він nомер від серцевого нападу. Я залишилася із пристойною сумою грошей, але без kоханого. Основна частина майна відійшла його дітям від першого шлюбу. І ось мені сорок сім, у мене нікого нема на світі рідного. Від знайомих знаю, що донька заміжня, онуки вже є. Є велике бажання знайти її та помиритися, але всі кажуть, що вона мене ненавидить. Що мені робити?